«Краще сидіти вдома...»

Краще сидіти вдома... (fb2) - Краще сидіти вдома... 1071K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алина Николаевна Болото

Аліна Болото

Краще сидіти вдома…

Лот для вінегрету

Минуло понад три роки, відбулася безліч різних подій, але наш «похід» на чолі з Олександром Петровичем Івушкіним я все одно пам’ятатиму ще дуже довго.

Того літа мої батьки вирішили згадати молодість, і забратися з наметом у лісову глухомань, а мене постановили залишити на бабусю Клаву. На їхній превеликий жаль виявилося, що бабуся Клава завіялася до санаторію лікувати радикуліт.

— У твої роки я чудово справлявся з домашнім господарством самостійно, — сказав мені тато.

— У її роки ти наполегливо винаходив порох! — не без єхидства нагадала мама. — Та й часи зараз інші.

Тато насупив брови й подивився на мене з легким сумнівом.

— Дівчатка не цікавляться порохом, — сказав він нарешті.

На той час на моєму особистому рахунку вже значилися: створення океанаріуму в нашій ванні, художній розпис шпалер у кімнаті сусіда Борьки, спорудження разом з ним літального апарата й невдалий похід у сусідню область під приводом поїздки до його бабусі. (Похід провалив Славка: проговорився матері, його мати поскаржилася Борчиній, а вдвох вони до смерті налякали мою. В їхніх устах малюсінький походик перетворився на експедицію Афанасія Нікітіна). Відтоді за кожної зручної нагоди ця історія пригадувалася як яскравий зразок поганого виховання доньки (мамою, якщо розповідав тато, і татом, якщо говорила мама).

Раптом татове обличчя посвітлішало.

— Людо, Петрів Сашко збирається стати педагогом! — з ентузіазмом вигукнув він. — Ото б йому була практика…

Пояснюю: Люда — це мама, Петро — це татів двоюрідний брат, а Сашко — це Олександр Петрович Івушкін, майбутній викладач історії і приборкувач юних душ.

Олександр Петрович з’явився в нашому будинку ще до вечора того ж дня з важкеньким кейсом у руках, у чорних окулярах на засмаглому обличчі й з гіпсовою маскою фараона Тутанхамона під пахвою.

— Де об’єкт впливу? — запитав історик-початківець, з гуркотом опускаючи на підлогу багаж.

— Сашенько, — замуркотіла мама, — Світланка просто янгольська дитина, тобі з нею буде дуже легко.

Але піддурити Івушкіна виявилося не так-то легко, він стягнув на ніс окуляри, подивився на мене поверх скелець і сказав:

— Тітко Людо, ви можете сміливо покластися на мене. За час вашої поїздки я зроблю зі Свєтки людину.

Процес створення людини «по-Івушкіну» полягав у тому, що я мала читати йому вголос підручник історії, натомість сам Олександр Петрович ремонтував магнітофон, який приніс у кейсі. У перерві ми спускалися до кіоску за пиріжками, потім ненавмисно заходили в кіно, звідки з неуважності звертали до приятеля Івушкіна трішки поспілкуватися з комп’ютером. Але додому ми завжди встигали вчасно, бо ввечері телефонував сам дядько Петро й цікавився нашими успіхами. Івушкін бадьоро рапортував, опісля сідав читати фантастику, а мені милостиво дозволяв зайнятися своїми справами.

Іноді програма змінювалася. Івушкін зранку був зайнятий по горло, гриз граніт науки рекордними темпами десь у районі міського стадіону, і людину із себе я ліпила сама.

Усе минало чудово, поки одного разу з шостого поверху не спустилася Борчина мати, щоб показати моєму опікунові частково зібраний рюкзак.

— Що це таке? — поцікавилася вона.

Олександр Петрович здивовано втупився в рюкзак і знизав плечима.

— Мій син повідомив мені про якийсь похід, у який ви нібито ведете школярів. Чому батьки про все довідуються останніми?

Олександр Петрович відкрив було рот, але я його випередила:

— Віро Матвіївно, оголошення в під’їзді два дні висіло, ви не помітили!

Борчина мама була трішки короткозора, але вважала, що окуляри їй не личать. Вона не взялася розвивати тему непомічених оголошень.

— Я просто хотіла попередити, щоб ви не спускали з Бориска очей: він такий непосидючий хлопчик!

Не встигли зачинитися за сусідкою двері, як Івушкін піймав мене за комір:

— Що це означає, Свєтко?

Грізний тон Івушкіна нічого доброго не віщував, але я не почувалася винною:

— Ти сам казав про користь взаємовиручки…

— Виходить, я тебе брехати вчив?!

Тут з’явилася Віра Матвіївна зі своїм Борисочком, і Олександр Петрович відпустив мій комір. Борька дивився на всіх з-під лоба й посилено смикав ґудзик на сорочці.

— Борисонько мені все розповів! — Віра Матвіївна посміхнулася найлюб’язнішою зі своїх посмішок. — Сподіваюся, до шостої години ви повернетеся?

— Сподіваюся, — пробурмотів Івушкін і метнув у мій бік убивчий погляд.

Коли двері зачинилися, Борька з досадою піддав ногою рюкзак і голосно засопів.

— Ну, добродії змовники, — Івушкін схрестив руки на грудях, відкашлявся й продовжив: — Зізнаватися будемо?

Борька мовчки відривав ґудзик, а мені зізнаватися не було в чому: рюкзак збирався без мене. Івушкін зачинив двері на ключ, а ключ поклав до своєї кишені.

— Поки я не почую правди, звідси не вийде жодна людина!

— Отже, Маринка тебе не дочекається? — найбезневиннішим тоном поцікавилася я. — Ви ж начебто збиралися…

Я відскочила вчасно. Івушкін промахнувся.

— Битися не педагогічно! — вперше подав голос Борька.

Олександр Петрович промурмотів щось про «сопливих педагогів», але руками більше не розмахував.

— То у який це похід я вас веду? — запитав він майже ласкаво.

— Я хотів потренуватися в перенесенні ваги, — похмуро пояснив Борька, — а мама знайшла рюкзак і злякалася. Я згадав, як ви зі Свєткою їздили на розкопки з археологами й сказав…

Брови Івушкіна поповзли вгору. Настала моя черга смикати ґудзик на кофті.

— Куди ми їздили зі Свєткою? — перепитав Івушкін лиховісним шепотом.

Я мовчала. Звичайно, нікуди ми з Івушкіним не їздили, а про археологів я сказала Борці просто так, щоб не задавався. Його батьки, мабуть, завжди із собою беруть, коли відпочивати їдуть. Він навіть у Греції побував!

— Тож до археологів хочете? Індіани джонси! Походів жадаєте?!

Борька непевно кивнув.

— Збирайтеся, хутчіш!

У похід ми чомусь поїхали на трамваї. Пасажири косували на рюкзак, що частково стирчав у проході, і прозоро натякали на користь піших прогулянок. Олександр Петрович зауваження ігнорував, лише замислено поправляв чорні окуляри.

Добравшись до кінцевої зупинки, ми вилізли й побачили дивну однобоку вулицю: праворуч тяглися паркани, через які визирали будинки з вибитими шибами, розваленими стінами й порожніми дверними прорізами, а ліворуч нагромаджувалися лише купи битої цегли, потрощених дощок та іншого сміття. Перед найбільшою купою грівся на сонечку постамент від зруйнованого пам’ятника «…ову», як зазначалося на вцілілому шматку таблички.

Олександр Петрович підняв окуляри, оглянув навколишній пейзаж і загадково вимовив: «Тут!» — після чого ми отаборилися навколо колишнього пам’ятника.

З Борчиного рюкзака Івушкін витягнув рулетку, обійшов постамент справа, поставив мене як точку відліку і взявся вимірювати, відзначаючи кожен метр уламками цегли. Дійшовши до проржавілої залізної бочки, Олександр Петрович на мить задумався, почухав потилицю і встановив біля бочки Борьку. Від Бориса він відміряв ще метра два на захід, кинув на землю олівець, який вийняв з кишені, і мовив: «Треба копати!»

— Нащо? — обережно поцікавився Борька.

— Заради науки, — повідомив Івушкін, витягаючи з рюкзака совок і віник, які попередньо сам туди й поклав, згорнуте покривало, дві книги, загальний зошит і газету «Городник». З газети він зробив тюбетейку, надягнув її на голову, а книги, зошит і покривало сунув під пахву. Віник і совок Івушкін віддав нам.

— Вам надається можливість зробити епохальне відкриття! Є відомості, що тут була стоянка скіфів.

— А непрофесіонали розкопками займатися не повинні, — сказала я дуже противним голосом.

Івушкін строго поглянув на мене з-під окулярів.

— Молоді люди, ви жадали пригод, чи не так?

Терпіти не можу, коли хтось намагається хитрувати!