«Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1»

Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1 (fb2) - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1 (Палімпсест - 1) 1896K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ярина Каторож

Ярина Каторож

Стожар

Трилогія «ПАЛІМПСЕСТ»

Передмова

Що ти знаєш про Стожарів?

«Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях».

Ярина Каторож. «Палімпсест»

Жанр фентезі — найпопулярніший сьогодні у світі. Читаюче людство просто обожнює міфічні світи, заселені казковими супергероями з суперсилами, багатоголовими драконами, дивними істотами чи безсмертними персонажами. Можливо, це пояснюється тим, що вигадані світи не такі вже й фантастичні. Це не завжди плід уяви письменника, який їх начебто «створив». Інколи вони навіть дуже справжні. І почасти герої та антигерої в цих світах вирішують ті самі першочергові питання, які турбують і нас. Блискуча обгортка світу фентезі, маючи свої закони, доволі вміло показує, наче у кривому дзеркалі, наші нагальні проблеми, оголяючи їхнє страхітливе обличчя. Тому що одвічна боротьба добра і зла вершиться не тільки у вигаданих світах, вона зараз триває просто за вікном, за дверима, хоч ми вперто себе переконуємо — цього бути не може, тому що цього не може трапитися ніколи.

Світобудова Ярини Каторож — молодої львівської письменниці — саме така: нереально-реальна, де міцно переплелися вигадане і повсякденне, навіть дуже сучасне. Любов та ненависть, самопожертва та віроломство, віра та розчарування, війна та оманливий мир у поневолених світах, майже забута мова, яка таки не мертва, допоки нею розмовляє останній зі Стожарів… У світі Ярини, як і нашому, багато всього.

Ця книжка — перша історія з трилогії «Палімпсест», і прочитала я цю історію на одному подиху. Після дебютного роману «Алхімія свободи», чесно зізнаюся, чекала від Ярини також чогось схожого — казкового, трішки наївного і чарівливого. В результаті отримала набагато більше. Тому що її «Палімпсест» — не тільки історія з продовженням, це історія визволення від рабства, спроби подивитися на наші українські реалії через призму вигаданого світу, поневоленого, майже втраченого, але… Так, майже… Що стається, коли втрачене отримує надію? Я поки не знаю. Тому що надія вже є, а продовження наразі пишеться, і всі відповіді вміло заховані авторкою в наступних частинах трилогії.

Про що ця книжка? Спробую заінтригувати тебе, мій любий читачу!

Уяви собі, що ти не просто людина. Ти — людина-палімпсест. Точніше жінка-палімпсест. Тобі з невідомих причин стирають пам’ять, для того щоб перетворити на… Ти поки не знаєш, ти лишень неусвідомлено розумієш через призму розгубленості, люті, невідомої сили, яка народжується в тобі, що ти в цей загублений світ втрапила невипадково. Згодом ти з’ясовуєш, що покликана звільнити поневолений загарбниками-белатами край — чарівну Патрію, правітчизну велетів, які мешкали поруч з людьми і нікого не боялися, крім Стожарів. І та сила, яка живе в тобі, то сила того самого Стожара. Ти розгублена. Бо ти звичайна жінка. «І який з мене Стожар?» — не один раз ти себе запитаєш. Бо ти навіть не звідси. Ти чужинка, яку силою впихнули в цей нещасний світ, який вже вісім віків у ярмі, який майже забув материнську мову, втратив самобутність, але… але… але… Ніколи не буває запізно. Комусь нагорі цей народ небайдужий. І ось тепер ти маєш стати їхньою надією чи прокляттям.

Про що ще ця історія? Про двох дівчат із різних світів, які раптом опинились в одному, хоч і продовжують жити кожна своїм життям. Одна — багата, але добра. Інша — бідна, але не така вже і… хоча не все так просто. Бо насправді тут немає абсолютного зла і сліпучо-білого добра. В житті так не буває, не буде і в цій історії. Ніякої ідеалізації, просто оповіді, котрі переплітаються одна з одною. І кожен читач матиме власне судження, коли потрапить до світу вигаданої Патрії — на землях якої переплелись давньоукраїнські імена, вишивані сорочки та древня зброя з прихованими механізмами, що готові от-от показати свою міць. Тут панують нещадні белати, а в далеких лісах Дикого краю наче завмерли в очікуванні скелі з обличчями велетів.

Ця книга — клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі запитання: а чи довго ще до нового розділу: можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?

То хто ж такий насправді той Стожар? Читайте. І ви не зможете відірватися, допоки не перегорнете останню сторінку.

Дара Корній,

володар титулу Золотий письменник України

Частина 1

Забуття

Пролог

Чи задумувались ви колись, як почуваються книги? Коли їх гортають, стирають з них пил, ставлять дбайливо на полиці, або, навпаки, видирають з них сторінки чи й узагалі спалюють. Як почувається книга помираючи?

Мабуть, вона просто зникає. Та й книги взагалі, скоріш за все, не вміють відчувати.

Та якби вміли… Як почувалась би книга, якби з її сторінок змили чорнило і чиясь неждана рука по нечітких залишках рядків почала виводити новий текст? Як почувалась би ця книга, не книга вже, а палімпсест, вмістилище не цілком забутого старого, і недостатньо чиста, щоб чітко відображати нове? Недокнига, недороблена…

Не знаю, як почувалась би книга. Та що відчуває людина-палімпсест — я знаю достовірно.

А все починалось зі світла і чистих сторінок у моїй голові.

Розділ 1

Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.

А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.

Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»

Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.

Руки…

Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.

Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.

Тоді прийшли сльози.

Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:

— На допомогу…

А тоді голосніше, налякана, у відчаї…

— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!

Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.

— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.

Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.

— Хто ти?

Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.

Відповідай. Бо він піде.