«Кабульський книгар»

Кабульський книгар (fb2) - Кабульський книгар (пер. Ульяна Джаман) 1056K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Осне Сейерстад

Осне Саєрстад

Кабульський книгар

Передмова

Султан Хан був одним із перших, кого я зустріла в листопаді 2001 року в Кабулі після шеститижневого перебування в загонах бойовиків Північного Альянсу — у пустелі неподалік таджицького кордону, у горах Гінду-Куш, у Панширській долині і в північних степах. Увесь цей час мій побут був підпорядкований невпинному наступу військ: мені доводилося їхати в кузові бортових вантажівок, у бронетранспортерах, верхи на конях чи пересуватися пішки, а спати — на кам’яних помостах і в глиняних халупах. Повалення режиму талібів вивершило цей рух і я разом із частинами Північного Альянсу дісталася до афганської столиці.

На одній із кабульських вулиць мою увагу привернула книгарня, де я й познайомилася з її власником — елегантним посивілим чоловіком. Після проведених у поросі та руїнах тижнів, де всі розмови точилися навколо військової тактики й наступу, погортати сторінки книг і поговорити про літературу та історію — було ніби ковтком свіжого повітря. Магазинні полиці були заставлені книжками різними мовами: збірки поезій, афганські легенди, книги з історії, романи. Султан Хан був чудовим продавцем. Коли я вийшла з його крамниці, то несла з собою сім книг. Потім, коли траплялася вільна хвилина, я часто відвідувала книгарню, щоб переглянути книги й поспілкуватися з цікавим співрозмовником-книгарем, афганським патріотом, який раз у раз зазнавав утисків і принижень від своєї країни.

— Спочатку мої книжки палили комуністи, потім їх нищили моджахеди, а насамкінець — знову палили, тепер уже таліби, — бідкався він мені.

Я годинами вислуховувала його розповіді про боротьбу з різними режимами та їхніми цензорами, про те, як він ховав книжки від поліції, роздаючи їх знайомим — і нарешті, як відсидів за це у в’язниці. Султан Хан був людиною, що намагалася рятувати мистецтво та літературу своєї країни, тоді, як низка диктаторів докладала усіх зусиль задля їх нищення. Для мене він був живою частиною історії афганської культури: книгою з історії на двох ногах.

Якось він запросив мене додому на вечерю. Родина — одна з його дружин, сини, сестри, брат, мама, кілька кузин — усілися на підлозі навколо щедрого частування.

Султан переповідав історії, сини сміялися й жартували. Атмосфера була приязною, а страви сильно контрастували з тією їжею, якою ділились бойовики в горах. Утім, я швидко помітила, що жінки якісь неговіркі. Гарна Султанова дружина-підліток тихо сиділа біля дверей із дитиною на руках. Його старшої дружини в той вечір не було. Інші присутні жінки — лише відповідали на питання, приймали похвалу за страви, але ні разу не почали говорити першими.

Після вечері я сказала собі: «Це Афганістан. Цікаво було б написати книжку про цю сім’ю».

Наступного дня, зайшовши до Султанової книгарні, я розповіла йому про свою ідею.

— Дякую, — усе, що він відповів.

— Але ж це означає, що мені треба буде переїхати до вас і жити з вами.

— Ласкаво просимо.

— Мені доведеться постійно бути з вами, жити, як живете ви: з вашими дружинами, сестрами, синами.

— Ласкаво просимо, — повторив він.

Туманного лютневого дня я переїхала. Комп’ютер, кілька щоденників і ручок, мобільний телефон та одяг — усе, що залишилося з моїх речей. Решта — пропали по дорозі, десь в Узбекистані. Мене прийняли з розпростертими обіймами, і поступово я стала почуватися комфортно в позиченому афганському одязі.

Матрац для мене розмістили на підлозі поряд із Лейлою, Султановою наймолодшою сестрою, якій доручили пильнувати за моїм добробутом.

— Ти моє дитинча, — сказала дев’ятнадцятирічна дівчина першого вечора. — Я буду про тебе турбуватися.

І зіскакувала на ноги щоразу, як тільки я піднімалася.

Султан наказав рідним давати мені все, чого я потребуватиму. Пізніше мені сказали, що коли б хтось не виконав цієї вимоги, був би покараний.

Увесь день мені подавали їжу та чай. Поступово я ввійшла в родинне життя. Султанові родичі розповідали мені про справи, коли вважали за потрібне, а не коли я розпитувала. Вони не завжди мали настрій говорити, коли мій блокнот був напоготові, натомість спілкування частіше відбувалося під час походу на базар, в автобусі або пізно вночі на матрацах. Спонтанність зумовлювала появу відповідей на питання, які б я й не здумала поставити.

Я написала художню книгу, але вона ґрунтується на реальних подіях або на тому, що розповіли мені ті, хто брав у них участь. Якщо я описую думки чи почуття, то спираюся на розповіді людей про те, що вони думали або відчували в певній ситуації. Читачі запитували мене: «Звідки Ви знаєте, що відбувалося в їхніх головах?» — Я, звісно, не всезнаючий автор, а тому внутрішні діалоги й почуття передані саме зі слів моїх героїв.

Я так і не вивчила дарі, перський діалект, на якому розмовляла родина Ханів, але кілька її членів говорили англійською. Незвично? Так. Але тоді моя кабульська історія є розповіддю про найнезвичнішу афганську сім’ю, адже займатися книжковою торгівлею — доволі незвичайна справа в країні, де три чверті населення не вміють ні читати, ні писати.

Султан засвоїв барвисту й багатослівну форму англійської під час викладання одному дипломатові діалекту дарі. Його молодша сестра Лейла розмовляла чудовою англійською, оскільки навчалася в пакистанській школі, коли була біженкою, а згодом відвідувала вечірні курси в Афганістані. Мансур, старший Султанів син, теж вільно говорив англійською після кількох років навчання в Пакистані. Він міг розповідати мені про свої страхи, любов і розмови з Богом, і навіть про те, як збирався зануритися в процес релігійного очищення. А ще дозволив приєднатися до його паломництва в Мазар четвертим невидимим співучасником. Мене брали в ділові поїздки в Пешавар і Лагор, на полювання за Аль-Каїдою, на закупи на базар, у лазню, на весілля й весільні приготування, до школи, в Міністерство освіти, у поліцейську дільницю та тюрму.

Я особисто не була свідком драматичної загибелі Джаміли чи витівок Рахімулли. Я чула про сватання Султана до Соні від тих, хто мав до цього стосунок: самої Соні, Султана, його матері, сестер, брата й Шаріфи.

Султан не дозволяв нікому, крім рідних, жити у своєму домі, тому він, Мансур і Лейла були моїми перекладачами. Це, звичайно, давало їм змогу значною мірою впливати на їхню родинну сагу, але я проводила перехресну перевірку різних версій і ставила ті самі запитання всім трьом перекладачам, які уособлювали відмінності в поглядах усередині сім’ї.

Уся родина знала, що метою мого проживання з ними було написання книги. Якщо вони хотіли, щоб я про щось не писала, то казали мені про це. І все ж я вирішила не розкривати справжніх імен ані членів сім’ї Султана Хана, ані інших згаданих тут людей. Мене ніхто про це не просив, просто я подумала, що так буде правильно.

Мої дні минали так само, як і дні цієї родини. Я вставала вдосвіта під звуки дитячого плачу й чоловічих вказівок. Я чекала своєї черги у ванну кімнату або пробиралася туди, коли всі вже закінчили ранкові процедури. У щасливі дні навіть залишалося трохи теплої води, але згодом я з’ясувала, що кухоль холодної води для вмивання може також освіжити. До кінця дня я залишалася вдома з жінками, відвідувала родичів, ходила на базар, а чи відправлялася з Султаном і його синами в книгарню, у справах по місту або в більш дальні поїздки. Увечері я з усіма їла й пила зелений чай аж поки лягати спати.

Я була гостем, але вже скоро почала відчувати себе, як удома. До мене надзвичайно добре ставилися, сім’я була щедрою та відкритою. Нам часто було добре разом, але рідко коли в житті я була настільки розлюченою і рідко коли так сварилася, як у цій родині. І ніколи мені так не кортіло когось ударити, як там. Одне й те саме постійно провокувало мене — поводження чоловіків із жінками. Віра в чоловічу вищість настільки вкорінилася, що практично не піддавалася сумнівам.

Уявляю, що вони сприймали мене за певний різновид «двостатевої» істоти. Як представниця західної культури, я могла спілкуватися і з чоловіками, і з жінками. Якщо б я була чоловіком, то ніколи не змогла б настільки зблизитися з жіночою частиною родини, не породжуючи при цьому пліток. Водночас для мене не існувало жодних перешкод, щоб залишатися жінкою у світі чоловіків. Коли застілля було розділене, тобто чоловіки і жінки сиділи в різних кімнатах, я єдина могла вільно циркулювати поміж двома групами.