«Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2»

Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 (fb2) - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 (Хроніка пригод Ґеня Муркоцького - 2) 1480K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Оксана Ивановна Думанская

Оксана Думанська

Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Частина 3

1.

 еньо, стираючи у свідомості прибране ім'я Станіслава Крузенштарна, добуте в Дебрецені, повертався до Львова у той час, коли в місті очікували на Чарлі Чапліна і навіть склали комітет, який мав улаштувати банкет. Про це писали всі часописи. В одному із них Теодор Козобродський — під іменем Теодоро Козо — виводив родовід знаменитого артиста з болотистих теренів нашої благодатної землі, де й гніздилися довгоногі довгодзьобі птахи.

У сусідньому переділі по черзі дрімали Леонард Маєвський та його помічник Пельц, що вміло фальшували доляри, домальовуючи до одинки нуля.

До Львова вертала і Сюзанна Крамер, яка, щоб не втратити посаду в Будапешті, дала оголошення в газеті про бажане заміжжя із мадярським підданим. Зголосився шістдесятирічний Шандор Надь, у перекладі нашою мовою — Олександр Великий, отримав за це грубі гроші і... формальну жінку. Панна Крамер щезла, а новоженець пересвідчився, що закохався, і почав вимагати правдивого шлюбу. Це не входило в плани кмітливої панни: щоб вирятуватися від перестарка, вона мала впродовж одного дня взяти з ним розлучення і вийти заміж за іншого. Але за кого? Будапештські свашки кинулися навперейми до вдівців та кавалерів, а Сюзанна — до рідного татка, що відав касою в каварні Майнля на Академічній.

Міжнародний вломник Роман Богданович їхав перепочити від своїх пригод до якогось тихого мисливського будиночка над озером.

Галичанин Леон Драйфах — голівудський актор Лео Лянса — також бажав відпочинку після рейваху, зчиненого всюдисущими газетярами: вони впізнали його серед поплічників Ал Капоне і в'їдливо пояснили цей факт тим, що нині дозволяють задля ролі приставати до опришків. Він сподівався на свою невдатну приятельку Клару Бов, на її прихильність (хоч тимчасову!) і дискретність у справі заснування артистичної каварні, де б він був «за лаштунками». Негоже кіновій зірці світитися на небосхилі непевного бізнесу, а тихо складати до банкової каси прибутки — гоже.

Отож на вечірньому двірці всі ці особи мимохідь перетнулися поглядами і рушили кожен у своїм керунку.

«Панна Пухкенькі Стегна», — майнуло в голові Ґеня.

«Отакий би трапився мадярський підданий!» — подумала Сюзанна.

«Що за фацет?» — стривожився Маєвський і подав знак Пельцу.

«Ці щось замислили проти того чоловіка!» — вирішив Богданович, і в ньому прокинувся сантимент доброчинности.

Вивіреним рухом він своєю кавулею по-панібратськи штурхонув Ґеня в плече:

— То ти, лайдаку, мене не пізнаєш?

Ґеньо хоч і не був готовий до такого нападу, проте не розгубився:

— Прошу пана, я вас уперше бачу...

— О, перепрошую, я гадав, що мій кузен... Зупиніться, чоловіче, біля мене. Ті двоє ніби за вами стежать!

Ґеньо кинув оком у бік довготелесого Маєвського, при якому цуциком метушився Пельц.

— Отой присмирник звірів? — спитав він, примружившись, як Оскар Гробовецький.

Леон Драйфах спостеріг здалеку за дрібною сутичкою між пасажирами і запідозрив щось непевне. «Чи якісь вломники зібралися гастролювати у Львові?» — подумав він.

Надворі було вогко, тепло і пахло пізніми бузками. Серед дрібної львівської мряки розпливалися плями від жовтих ліхтарів. Ніби мальоване акварелями місто зворушило Ґеня до сліз. «Я більше звідси не поїду, — вирішив він. — Якщо не змусять обставини».

«В Америці сорок тисяч мільйонерів — з родинами майже двісті тисяч, — кинувся у розмисли Богданович. — Чи є хоч стільки людности у Львові?» Фіякр зупинився біля готелю «Під трьома муринами», звідки випурхнули пахощі кави. «О, як цього жадав! — сказав сам до себе вломник. — Певне, я таки патрійот!»

Маєвський та Пельц німотствували дорогою в Бруховичі.

Леон постав на порозі Клариного помешкання елєґантський, як англійський престолонаслідник, і цим викликав Ніагару сліз, змішаних з вигуками.

Сюзанна теж плакала, вдихаючи з батькової камізелі запахи каварні та примовляючи: «Що я наробила! Що я наробила!»

2.

 рась Маґдебурко провадив свої нишпорські справи успішно і зажив неабиякої слави. Та ще ні з ким не побрався — на превеликий смуток мами, яка, зітхаючи раз по раз, оповідала про різні приватні справи Юрасевих щасливих ровесників. В одного народилася двійня, другий вибудував дім, третій повернувся з Америки з дружиною — смаглявою і чорноокою, як циганка зі Збоїськ.

— Мамо, як дослідив один французький професор, із сорока п'яти тисяч подружніх пар уповні щасливі лиш сто двадцять сім! А тринадцять тисяч чотириста випадків — це щоденна громадянська війна! Ти хочеш, щоб я на ній загинув?! — Це ти все вигадав!

— У газеті написано! І знаєш, скільки ідеальних подруж виявив професор? Аж тринадцять... Із них десять — дрібні міщани.

— Такі, як ми, — зауважила мама. — А сам професор когось пошлюбив? Чи лиш розмірковував?

Тоді Юрась хапав капелюха і йшов на прохід, щоб не визнавати своєї поразки перед мамою.

Одного дня нишпорка помітив афіші, що в опері співатиме знаменитий тенор Гуляйгродський. Серце його стислося від спогадів про Марту. Тоді, після бруховицького трафунку, він наказав собі забути на якийсь час про дівчину-гімназистку, молодшу за нього чи не на десять років, а зараз...

Увечері Юрась чепурився і нервувався, як матурист перед іспитом. Він раптом помітив на скронях кілька сивих волосин — і засмутився. Його чисте, як молоком умите, лице спохмурніло, проте рум'янці на щоках не дали смутку зіпсути весь вид. «Марта буде в театрі. Певне, сидітиме в ложі серед поважних гостей. Чи побачить мене у партері? Може, ми зустрінемося в антракті?» — думав він, причісуючись перед люстерком.

Несміливий дзвінок у двері — і ось у передпокої зніяковілий Юлько.

— Прошу пана, там на вас чекає панна... Прибігла, плаче... Каже, що її татка пограбували до нитки.

Маґдебурко, хоч і був м'якої вдачі, але на якусь мить зненавидів невідомого татка, який навіть сам не прийшов до їхнього бюра.

— І хто той пан? Власник ювелірної крамниці чи нафтар з Дрогобича?

— Артист...

— Та що в артиста можна вкрасти? Перуки і парфумерію?

— Аванс за виставу.

— Він що — гроші ніс в капелюсі?

— Ні, придбав на них доляри.

Юрась пішов не до опери, а на вулицю Святої Софії, прикидаючи в умі, чи встигне по антракті заскочити в партера. Але коли побачив панну, передумав поспішати: яка там вистава!

У кріслі для відвідувачів сиділа Марта Гуляйгродська. Мереживна хустинка виглядала зі стиснутого кулачка, але очі були вже повеселілі. Рідлєр — той узагалі реготав на всю свою пащу, підіймаючи настрій дівчині.

— Ну, панно Марто, вважайте, що вашого татка вирятувано, якщо пан Маґдебурко примчав сюди, як принц на баскому коні і в сяйливих латах.

З Мартиної оповіді виходило, що знаменитість замешкала в апартаментах «Жоржа», звідки близько до опери на репетиції, а не в батьківському домі на Замарстинові.

«Не мав грошей на візника? Чи то такий вияв пихи?» — міркував Юрась.

У «Жоржі» Гуляйгродський зазнайомився із двома неґоціантами із Кракова, які бували у Відні на його виставах і концертах, отож вихваляли співака, підіймаючи до небес. У балачках згадали про гроші, і довірливий артист пошкодував, що бракує часу перевести частку гонорару в доляри. «А скільки маєте?» — запитався один із мантіїв і виклав стосик десятидолярових банкнот.

— Мама привезла ті гроші до нас, щоб у готелі ніхто не викрав. І показала мені... Ну, що це буде на посаг... А я стала розглядати. І зрозуміла, що нулі домальовано. Бачите, вони навіть менші за одинки!

— Панну Марту нам слід узяти за помічницю!