«Книга змін»

Книга змін (fb2) - Книга змін 740K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Юрьевич Цаплиенко

Андрій Цаплієнко

Книга змін

Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначає наше майбутнє

Якщо бажаєш, щоб світ змінився, сам стань цією зміною.

Магатма Ґанді

Передмова

Бруківка біля стадіону Лобановського, архангел Михайло серед диму, кров на Майдані, зелені чоловічки та «поребрини». У пам'яті все ще надзвичайно свіже. Ми не забули, як наближалася війна. У своїй книжці Андрій Цаплієнко показує нам це по-особливому, ізсередини, з іншого боку, у незнайомому для більшості ракурсі. Глибоко й покроково.

Кожне оповідання — це емоція. Вона значно зрозуміліша і ближча, ніж повідомлення з випуску новин. Я, до речі, не обмовився: Андрій саме показує, а не розказує, не розповідає. Йому вдалося, на мій погляд, головне — текст цілковито переносить тебе в книжкову реальність. Події відбуваються вже не з героями, а з тобою, читачем. Кожне оповідання ти мимоволі пропускаєш крізь себе. Можна сказати — проживаєш. У голові виникає чітка візуалізація. Читаєш і відчуваєш, як твій одяг пройнявся запахом вогнища. А потім серце б’ється дедалі частіше. Ще б пак: не щодня, коли на тебе оголосили полювання, ти в джипі малознайомої людини вночі порушуєш державний кордон і мчиш Луганською областю. Розумієш, що готовий до всього. І, проїжджаючи блокпост, за яким невідомість, чуєш характерний «клік-клак» у виконанні автомата, якому в патронник досилають набій. Клік-клак, що наближає війну. ЇЇ наближало багато що.

Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Перші повідомлення про збиту «пташку», як висловився на своїй сторінці в Інтернеті той, хто її збивав. Це була реальність, у яку мозок просто відмовлявся вірити. Дуже багато болю й емоцій. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознімок. Ні, не тіл, пристебнутих пасами до авіакрісел. І навіть не дитячих іграшок серед уламків. Мене паралізувало фото знаменитого путівника «Lonely Planet», який просто лежав на траві неподалік крісел. «Bali, Lombok» — було написано на обкладинці. Я дивився на фото й уявляв себе на місці цілком конкретної, добре зрозумілої і близької мені людини. Хтось мріяв про Індонезію, збирав гроші, відпрошувався в керівництва, складав маршрут. І був уже на порозі мрії, коли клацнув застібкою свого паса безпеки в кріслі Боїнга з трьома сімками на борту. І помер щасливим. Із путівником у руках. Смакуючи мрію. Помер практично миттєво: розгерметизація салону на висоті майже десяти кілометрів не дала зрозуміти, що життя і мрію обірвали підступна тактика й війна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думці не мав, що на тій війні загине.

Тоді я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Більше ніж за рік Цаплієнко раптом повернув мені ці відчуття, причому глибші, ніж у перший раз. Творча реконструкція останніх годин життя Боїнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону літака. Щоб переживати й боятися до кінця, хоч і знаєш, яким він, кінець, буде. Це оповідання — основа для фільму, який збере на фестивалях багато премій. А книжка — альтернативний підручник з історії, у якому правда залишиться не в цифрах і фактах, а в емоціях, зрозумілих кожному.

Дмитро Комаров, телеведучий, мандрівник

Четверо виходять із ломбарду

Війна була неминучою. Якби ми вчасно змінилися, вона легкою примарою майнула б десв поряд і розчинилася в повітрі, не лишивши й сліду. Але ми не хотіли змінюватись. І тому вона почалася. Я не знаю, як це пояснити. Я не впевнений, що в мене це вийде. Але спробую.

* * *

На площі перед старим ломбардом стояв величезний монумент, споруджений на честь тих, хто, не спитавши дозволу б людей, проголосив Україну радянською. І сама площа мала гучну назву — імені Радянської України. Отут я й побачив дивного чоловіка в облізлій ондатровій шапці та стьобаному ватнику нарозхрист, який вимахував кулаками перед монументальною будівлею.

Наближалося холодне радянське свято. Руки робітників жваво збивали трибуну для міського начальства, а гладкі міліціонери пританцьовували на місці, намагаючись зосередитися на думках про тепло та горілку. Вони навіть не відразу зрозуміли, звідки долинає крик:

— Віддайте мої гроші, суки!

Чоловік у лисій «ондатрі» на голові був геть п’яний. У стиснутих до синяви кулаках він тримав по каменюці.

— Суки брехливі! Забрали все!

Я бачу, як він махає своїми батогами-руками, розкручуючи їх, мов дві пращі, і, коли ступінь обертання сягає максимуму, розтискає кулаки. Чути дзвін розбитих шибок. А потім рокотання божевільного сміху, змішаного з хрипінням та лайкою. Усе це розноситься над площею, геть заглушуючи пісні радянських композиторів, що ллються з динаміків на голови та у вуха перехожих. Робітники, які стукали молотками, завмерли й притихли.

— Де мої гроші?! Де мої речі?! Де моє щастя?! — сміявся власник розхристаного ватника.

— Зараз і свободу заберемо! — крикнув ментівський старшина. — Ану, хлопці, в’яжіть його!

— Та ви й так її забрали! Вже давно!

Сміх над площею не стихав. Ще раз весело дзенькнули шибки.

— Та заткніть же цьому алкоголіку рота!

Огрядні міліціонери кинулися ловити п’яничку, але виявилося, що це не так і легко. Він ухилявся від них на своїх нетвердих ногах і продовжував знущально реготати на цілу площу.

— Ви, суки, не заберете в мене мою свободу! До вас уже забрали! Оці!

Полетів ще один камінь, тепер уже в бік кам’яних апологетів Радянської України.

— То ти, сука, ще й поет! — горлали міліціонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звісно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.

Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», — і тягла мене всередину напханого автобуса. Я витріщався на міліціонерів та крикливого алкоголіка, а дорослі пасажири намагалися якнайшвидше зайняти свої місця в автобусі, втягнувши шиї в однакові сірі коміри безформних пальт.

Я завжди прохав свою бабусю взяти мене на демонстрацію сьомого листопада. День перевороту сімнадцятого року був найяскравішим святом у Харкові. Центральна вулиця, Сумська, ставала повноводою червоною рікою транспарантів і прапорів, що похитувалися над головами людей, і мені тоді хотілося стати частиною цієї ріки, влитись у неї однією з приток. Здавалося б, це річ нехитра. Варто було тільки попросити бабусю взяти мене з собою на роботу, до профтехучилища, де вона працювала багато років. Там зазвичай формувалася колона учнів, яка потім висувалася до центру міста, щоб з’єднатися з іншими притоками червоної святкової ріки людей.

Але бабуся, яка часто возила мене з собою на чергування, ніколи не брала мене на демонстрацію або парад. Досі не знаю чому. Можливо, вона боялася натовпу. Боялася, що зібрані у великій кількості люди можуть затоптати дитину, якщо натовп охопить паніка. Хоча ні, навряд чи вона боялася саме цього. Адже до неї на роботу ми їздили вдвох жовтим «ікарусом» номер тринадцять від кінцевої до кінцевої. Вистоявши неймовірно довгу та багатолюдну чергу на площі Радянської України, ми набивалися в автобус, як оселедці, і разом з іншими оселедцями-городянами ставали в дивні пози, у яких доводилося перебувати аж до кінця проспекту Гагаріна, де більша частина пасажирів виходила і в спорожнілому салоні можна було посидіти дві-три зупинки.

Харків сімдесятих та вісімдесятих був сповнений суперечностей. Побачивши в новинах, як на площі Радянської України відкривали пам’ятник комуністові Артему зокрема і Радянській Україні загалом, я неймовірно пишався тим, що живу в місті, яке показують по телевізору. І мене абсолютно не бентежило, що цей пам’ятник відразу охрестили довгим прізвиськом «Четверо виносять із ломбарду холодильник, а п’ятий зупиняє таксі». У цьому «п’ятому» впізнавався сам Артем, у шкіряній комісарській куртці і з вусами під кам’яним носом.

— Мамо, а чому пам’ятник називають саме так?

— Ну, розумієш, синку, він же стоїть перед ломбардом…

— Так, я це розумію. Але чому ВСІ дорослі його так називають? І сміються?