«Володар драконів»

Володар драконів (fb2) - Володар драконів (пер. Игорь Бондарь-Терещенко (ИТБ)) 1370K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Корнелия Функе

Корнелія Функе

Володар драконів

Присвячується Уве Вайтендорфу

Погані новини

У Долині драконів панував сонний спокій. З моря клубочився туман, стелячись між горами. У вологому мареві лунав тихий пташиний щебет, сонце ховалося за хмарами.

Раптом схилом донизу шмигнув щур. Він спіткнувся, стрімголов скотившись замшілим камінням, і знову став на лапи.

— Я ж казав! — бурчав він собі під ніс. — Я ж їм казав!

Він покрутив гострим носом, прислухався і чкурнув до ялинового лісочку біля підніжжя найвищої гори.

— Ще восени… — бурмотів щур. — Я відчував ще восени, але вони не хотіли мені вірити! Вони почувалися тут у безпеці. У безпеці, аякже! Що за маячня!

Під зігнутими ялинками було темно, так темно, що не кожен помітив би в скелі розщелину. Туман затягувало у неї, як у жерло труби.

— Вони нічого не знають, — буркотів щур. — У цьому вся біда. Вони нічого не знають про світ. Анічогісінько.

Уважно роздивившись довкола, він зник у розщелині, за якою таїлася простора печера. Щур прошмигнув усередину, але біля самого входу хтось схопив його за хвіст і підніс вгору:

— Привіт, Щуре! Ти що тут робиш?

Щур потягнувся було вкусити волохаті пальці, які його тримали, але в зубах у нього залишилося лише кілька волосків кобольдового хутра. Він розлючено сплюнув.

— Сірчана шкурко! — засичав він. — А ну відпусти мене негайно, дурнувата пожирателько грибів. У мене немає часу на твої кобольдові жарти!

— Немає часу? — Сірчана шкурка всадовила щура собі на лапу. Це була дівчинка-кобольд, заввишки з дитину, з плямистою шерстю і ясними котячими очима. — 3 чого б це, Щурику, в тебе немає часу? Що в тебе за важливі справи? Хочеш попросити дракона, щоб захистив тебе від голодних котів?

— Кішки тут ні до чого! — злобно просичав щур. Він не любив кобольдів. Зате всі дракони люблять ці волохаті морди. Вони слухають їхні дивакуваті пісеньки, коли їм не спиться. А якщо дракону сумно, ніхто не може розважити його краще, аніж ось такий нахабний, нікчемний кобольд.

— У мене погані новини, якщо хочеш знати, гірше нікуди, — прогугнявив щур. — Але я розповім все тільки Лунгу, і вже точно не тобі.

— Погані новини? Гриб запліснявілий! Як, цікаво? — Сірчана шкурка почухала живіт.

— Відпусти мене негайно! — розлючено прогарчав щур.

— Добре, відпущу, — Сірчана шкурка розчаровано зітхнула і пустила щура на кам’яну долівку печери. — Але знай, що він ще спить.

— Отже, я його розбуджу, — просичав щур і кинувся вглиб печери, туди, де палало блакитне вогнище, розганяючи темряву і сирість гірських надр.

За язиками полум’я спав дракон. Він згорнувся клубком і поклав голову на лапи. Його довгий зубчастий хвіст звивався навколо вогнища. Луска виблискувала у відсвітах полум’я, а на стіні печери вимальовувалася величезна тінь. Щур підбіг до дракона, видерся йому на лапу і посмикав за вухо.

— Лунгу! — гукнув він. — Лунгу, прокидайся! Вони йдуть!

Дракон сонно підняв голову і розплющив очі.

— А, це ти, Щуре, — пробурмотів він. Голос у нього був трохи хрипкий. — Що, сонце вже зайшло?

— Ні, але тобі все одно доведеться прокидатися! І розбудити решту! — Щур зістрибнув із лапи Лунга і збуджено забігав печерою. — Я ж вас попереджав! Але ви нічого не хотіли слухати.

— Про що це він? — дракон запитально подивився на Сірчану шкурку, яка присіла навпочіпки біля вогню, гризучи якийсь корінець.

— Навіть гадки не маю! — Сірчана шкурка смачно прицмокувала. — Він від самого початку меле якусь нісенітницю. Ясна річ, у маленькій голівці багато розуму не поміститься.

— Ах так! — Щур аж задихнувся з обурення. — Та я…

— Не слухай її, Щуре, — Лунг підвівся, покрутив довгою шиєю і обтрусився. — У неї поганий настрій, тому що хутро від туману відсиріло.

— Так, звичайно! — Щур єхидно глянув на Сірчану шкурку. — У кобольдів завжди поганий настрій. Я з самого рання на ногах, щоб вас попередити. А яка подяка за це? — його сіра шерстка встала дибки від образи. — Я ще мушу вислуховувати усі ці волохаті дурниці!

— Про що саме попередити? — Сірчана шкурка пожбурила обгризений корінець вглиб печери. — Бліда поганка! Якщо ти не перестанеш розводити тут таємничість, я тобі хвоста вузлом зав’яжу.

— Сірчана шкурко! — Лунг сердито вдарив лапою по багаттю. Сині іскри бризнули в хутро кобольдихи й згасли там, немов падаючі зірочки.

— Добре, добре, — буркнула вона. — Але цей Щур із розуму може звести своїми безглуздими розмовами.

— Ось як? Ну то послухай! — Щур випростався на повен зріст, вперся лапками в боки і вишкірив зуби. — Люди-и-и йдуть! — вигукнув він так пронизливо, що печерою прокотилося відлуння. — Люди йдуть! Ти розумієш, що це означає, землерийко, пожирачко грибів? Вони йдуть сюди-и-и!

Раптово запала мертва тиша. Сірчана шкурка і Лунг немов скам’яніли. Тільки Щур все ще трусився з люті. Вусики його здригалися, а хвіст смикався по землі з боку на бік.

Першим заворушився Лунг.

— Люди? — недовірливо запитав він, зігнув шию і простягнув Щурові лапу. Він з ображеним виглядом видерся на неї. Лунг підніс лапу і глянув Щурові в очі. — Ти впевнений?

— Абсолютно, — відповів Щур.

Лунг опустив голову.

— Це мало статися, — сказав він тихо. — Вони тепер всюди. Мені здається, їх все більше й більше.

Сірчана шкурка досі сиділа приголомшена. Раптово вона схопилася і плюнула в полум’я.

— Цього не може бути! — вигукнула вона. — Тут же нічого немає, що їм потрібно. Анічогісінько!

— Та невже? — Щур перехилився так низько, що мало не впав із лапи Лунга. — Не кажи дурниць! Ти ж сама знаєш цих людей. Немає нічого, що б їм було не потрібно. Немає нічого, чого б вони не прагли будь-що здобути. Ти що, забула?

— Так, так, так, — пробурчала Сірчана шкурка. — Ти правий. Вони ненаситні. Хочуть все загарбати собі.

— Так, саме цього вони й хочуть, — кивнув Щур. — І вони йдуть сюди, кажу я вам.

Вогнище в печері поволі згасало. Язички полум’я стали опускатися, поки темрява не злизала їх, мов чорний звір. Так швидко загасити полум’я у сховищі Лунга можна було лише сумним настроєм господаря. Зітхнувши, дракон тихенько дмухнув на кам’яну долівку печери, і полум’я спалахнуло знову.

— Справді, новини дуже погані, Щуре, — сказав Лунг. Він посадив Щура собі на плече і повільно побрів до виходу. — Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав він. — Треба розбудити решту драконів.

— Ото вже вони зрадіють! — пробурчала Сірчана шкурка, пригладила шерсть і пішла за Лунгом надвір, у туман.

Збори під дощем

Зубчаста борода був найстарішим драконом у долині. Він бачив на своєму віку більше, ніж міг згадати. Луска його давно вже не блищала, проте він ще міг вивергати полум’я, і молодь частенько питалася в нього поради, коли не знала, як бути. Лунг розбудив Зубчасту бороду, коли інші дракони вже з’юрмилися біля входу в печеру старого. Сонце зайшло. Над долиною повисла чорна, беззоряна ніч, дощ все не припинявся.

Вийшовши назовні, старий дракон невдоволено глипнув на небо. Кістки у нього крутило від вогкості, а суглоби не гнулися від холоду. Дракони шанобливо розступалися перед ним. Зубчаста борода повагом роззирнувся довкола. Дракони всі були тут, зате з кобольдів нікого, крім Сірчаної шкурки. Старий дракон, тягнучи хвіст, важко рушив мокрою травою до скелі, що видавалася над долиною, як замшіла голова велетня. Він, відсапуючись, видерся на неї і ще раз оглянув присутніх. Дракони дивилися на нього знизу, як перелякані діти. Деякі з них були ще зовсім молоді і нічого не бачили на світі, крім цієї долини, інші прийшли разом із ним із дуже далеких місць і ще пам’ятали про те, що світ не завжди належав людям. Усі вони відчували біду і сподівалися, що Зубчаста борода прожене її геть від їхнього порога. Але він був старий, сили давно покинули його.

— Підведись до мене, Щуре, — хрипко сказав він. — Розкажи, що ти бачив і чув.