«Земля Георгія»

Земля Георгія (fb2) - Земля Георгія 1909K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Антон Витальевич Санченко

Антон Санченко

Земля Георгія

Присвячую пам’яті мами — Раїси Олександрівни

Біла кішка, чорний кіт

It’s time to travel

It’s time to go

It’s time to pack my little darling

We gonna find another world

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

Time to depart

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go!

It’s time for boarding

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

(Don’t forget a hope)

Oh can’t you see

We have no time for cup of tea

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go…^[1]

Восени стада азовської хамси мандрують на південь зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з лопуцька, зимує вона винятково на чорноморських курортах: під Ялтою та під Сочі. Хамса валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого флоту починаються гарячі жнива — хамсова путина.

Рибалки збираються в Керч з усіх закутків Чорного моря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих камбузних плит червоно-жовтими рибальськими вимпелами, і часом у ковші порту за ними вже не видно забортної води.

Вони тиснуться до причалів пачками по вісім-десять бортів — і виникає якийсь Шанхай. Ходять у гості. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ракійкою, мастикою та буряківкою за секретними домашніми рецептами. Горлають пісень, б’ються та миряться і знову горлають. І все це — не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки у своїх помаранчевих шторм-робах по виметаних просто на причал кошількових неводах — штопають та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів, збившись у зграю, ганяють по цих зелених капронових галявинах і азартно дзявкають на чужинців.

Восени отари моряків далекого плавання збираються в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів, і піти в закордонний рейс практично неможливо.

— Підеш на місцевий флот? — спитали мене у відділі зв’язку.

— Піду, — знизав я плечима.

Наче молодий спеціаліст мав право не погоджуватися, коли його «питає» начальник відділу.

— PC^[2] «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Херсоні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Однокурсник твій на ньому ремонт відсидів. І — з підвищенням тебе. Перший рейс начальником усе ж таки.

— Що, справді перший? Це причина, — жартома підморгнув хтось із групових інженерів. Точніше, це я, молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти. А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.

Отож я вийшов з відділу, свято переконаний, що моя кар’єра мчить уперед семимильними кроками: рейс стажером, рейс другим радистом і ось уже — начальник радіостанції! І був прикро вражений, коли перший же знайомець з бувалих моряків, якого я зустрів під дошкою пошани, вирячив очі та зі співчуттям запитав:

— Місцевий флот? За що тебе так, Марконі?

Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена анфасами найкращих капітанів та старших механіків, була точкою, в якій сходились усі широти і меридіани. Сходилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зустрінуться, погомонять, перекурять цю справу — і знову гайда на сто років, один — на північ, інший — на південь: судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера під Гренландією до моря Космонавтів під Антарктидою. Працювали і на Чорному морі. Проте потрапити на місцевий флот — у гордих альбатросів-мандрівців океанами — вважалося покаранням.

По-перше, на місцевому флоті не платили валюту. По-друге, саме туди майнали усіх шибеників, яким «прихлопнули візу», й екіпажі підбиралися з просто феєричних шибайголів. По-третє… А було ще й по-четверте і по-п’яте.

Я викурив під пильним оком найкращих капітанів буквально три цигарки і вже знав майже все про того кота, якого щойно придбав у мішку.

— Розумієте, колеги, є пароплави сірі й є пароплави білі… Одні по півроку шукають рибу в океані, висолопивши язика, а як тільки її знайдуть, злі флагмани промислових районів під Західною Сахарою чи Намібією одразу женуть туди весь флот супертраулерів та плавбаз, не давши розвідникові як слід тією рибою поласувати. А розвідника посилають далі, куди жоден Макар і справді телят не ганяв.

А інші пароплави ставлять трал двічі за рейс, і то лише тому, щоб якийсь планктон зібрати. Вони катають морями-океанами наукових туристів з Інституту Південних морів чи із самої Москви. Краще, звичайно, з Москви, з універу, — москвичам завжди чомусь випадало вивчати з аквалангом якісь страшенно екзотичні Сейшельські острови, і порт для отоварювання якийсь геть не завалящий — не Сингапур, так Лас-Пальмас…

— Одним усе, Марконі, іншим — якась Мапутівка, де і купити нічого, крім кокосів. І тому так корпуси тих суден і фарбують: трудяг «розвідників» — у сірий колір, а «науковців» — у білий…

— А який же корпус у «Петра Кішки»?

— Чорний, Марконі, чорний.

Але дізнався я дещо і про самого «Кішку». Не про матроса-героя, а про риболовецький сейнер «Петро Кішка»^[3] і передісторію його хрестин. У кожного судна в управі було своє прізвисько. Не те, що на борту, а те, що на язиках у моряків. У «Новоукраїнки» — «Хохлушка», у «Середньої коси» — «Драная коза» і таке інше. У «Кішки» таких прізвиськ виявилося аж два. Одне поважне — «Петро». Причому, це звучало саме так навіть російською, все ж таки ми були на Чорному, а не на Білому морі. Інше прізвисько було дошкульне і зневажливе — «Кошак». І команда вся, звичайно ж, — «кошаки». І я відтепер, виходить, теж.

Раніше ж судно називалося зовсім інакше, РСам рідко випадає носити чиєсь ім’я, їх більше на честь нікому не відомих містечок називають чи ще якось, а то й просто під номерами залишають. Але попередня команда шибайголів під попереднім іменем так уславилася якимись браконьєрськими «подвигами» в Грузії, що судно вирішили, від гріха та грузинської рибінспекції подалі, перейменувати в героя першої облоги Севастополя. Саме в героя, щоб вище начальство не дошукувалося справжніх причин зміни назви. Петра Кішку всякий знає. Він адмірала Корнілова врятував, кинувши англійське ядро, що ось-ось мало розірватися в траншеї, до казана з кашею.

— Молодець, служивий! — похвалив матроса щойно врятований адмірал, зчищаючи кортиком куліш із кашкета та бакенбардів.

— Добреє слово і Кішці приємне! — не за статутом відповів винахідливий матрос.

— Молодці! — ухвалили перейменування в міністерстві. — Як же це ми про матроса Кішку забули?

А нам тепер — ходи морями з прізвиськом «кошаки». І втіха нам була одна: за другої облоги Севастополя уславився своїм подвигом такий собі «червонофлотець Голубець», тож вибір йшов між цими двома матросами. І стали б ми «голубцями», якби начальство ухвалило друге ім’я!

Одне слово, інформацію до роздумів бувалі моряки видали мені з надлишком. Хоч плач. Чи лягай апендикс видаляти. А в Херсон нехай посилають іншого. Але моряки не плачуть. Особливо молоді та недосвідчені. Вони ще вважають себе людьми героїчної професії. І в Херсоні побувати їм, щойно з того Херсона випханим у моря, все ж таки кортить.

Потяг на Херсон відходив опівночі.

* * *