«Гіперболоїд інженера Гаріна»

Гіперболоїд інженера Гаріна (fb2) - Гіперболоїд інженера Гаріна (пер. Богдан Иосифович Чайковский) 1059K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Николаевич Толстой

ГІПЕРБОЛОЇД ІНЖЕНЕРА ГАРІНА

1

У цьому сезоні діловий світ Парижа збирався на сніданок до готелю «Мажестік». Там можна було зустріти зразки всіх націй, окрім французької. Там поміж стравами точилися ділові розмови й укладались угоди під звуки оркестру, бахкання корків та жіноче щебетання.

У розкішному холі готелю, застеленому найдорожчими килимами, поблизу скляних дверей, що обертаються, важно походжав високий сивий чоловік з енергійним голеним обличчям, яке нагадувало героїчне минуле Франції. На ньому був чорний широкий фрак, шовкові панчохи й лаковані туфлі з пряжками. На грудях лежала срібна ретязь. Це був верховний швейцар, духовний заступник акціонерного товариства, що експлуатувало готель «Мажестік».

Заклавши за спину подагричні руки, він спинявся перед скляною стіною, де серед розквітлих у зелених шапликах дерев та пальмового листя обідали відвідувачі. Він скидався цієї хвилини на професора, який вивчає життя рослин і комах за стінкою акваріума.

Жінки були чудові, що й казати. Молоденькі приваблювали молодістю, блиском очей: синіх — англосаксонських, темних, як ніч, — південноамериканських, лілових — французьких. Літні жінки приправляли, як гострою підливою, марніючу красу вишуканістю туалетів.

Так, щодо жінок, — усе було гаразд. Але верховний швейцар не міг те саме сказати про чоловіків, котрі сиділи в ресторані.

Звідкіля, з яких будяків після війни вилізли оці опасисті молодчики, коротенькі на зріст, з волосатими пальцями у перснях, із запаленими щоками, що важко піддавалися бритві?

Вони хапливо ковтали всілякі напої від ранку до ранку. Волосаті пальці їхні плели з повітря гроші, гроші, гроші… Вони повзли з Америки переважно, із клятої країни, де ступають по коліна в золоті, де хочуть за безцінь скупити весь добрий старий світ.

2

До під’їзду готелю тихо підкотив роллс-ройс — довга машина з кузовом Із червоного дерева. Швейцар, брязкаючи ретяззю, заспішив до дверей, що обертаються.

Перший увійшов жовтаво-блідий чоловік, невеликий на зріст, з чорною, коротко підстриженою бородою, з роздутими ніздрями м’ясистого носа. Він був у бахматому довгому пальті і в котелку, насунутому на брови.

Чоловік спинився, буркотливо чекаючи на супутницю, яка розмовляла з молодиком, що вискочив назустріч автомобілю з-за колони під’їзду. Кивнувши йому головою, жінка пройшла через двері, котрі обертаються. Це була славнозвісна Зоя Монроз, одна з прегарних жінок Парижа, — сіроока, тонка, висока, в білому суконному костюмі.

— Ми будемо обідати, Роллінг? — спитала вона чоловіка в котелку.

— Ні. Я розмовлятиму з ним до обіду.

Зоя Монроз усміхнулася, наче поблажливо пробачаючи різкий тон відповіді. Саме тоді в двері проскочив молодик, який розмовляв із Зоєю Монроз коло автомобіля. Він був у розіпнутому старенькому пальті, з палицею і м’яким капелюхом у руці. Збуджене обличчя його сяяло веснянками. Ріденькі цупкі вусики мовби приклеєні. Він хотів, певно, привітатися за руку, але Роллінг, не виймаючи рук із кишень пальта, сказав ще різкіше:

— Ви запізнилися на чверть години, Семенов.

— Мене затримали… У нашій же справі… Дуже вибачаюсь… Усе залагоджено… Вони згодні… Завтра можуть виїхати до Варшави.

— Якщо ви будете горлати на весь готель, вас виведуть, — зауважив Роллінг, уп’яливши в нього каламутні очі, що не обіцяли нічого доброго.

— Пробачте — я пошепки. У Варшаві уже все підготовлено: паспорти, одяг, зброя тощо. У перших числах квітня вони перейдуть кордон…

— Зараз я і мадемуазель Монроз обідатимемо, — сказав Роллінг. — Ви поїдете до цих добродіїв і перекажете їм, що я бажаю їх бачити сьогодні на початку п’ятої. Попередьте, що коли вони надумають водити мене за носа, я викажу їх поліції…

Ця розмова відбулася на початку квітня 192… року.

3

У Ленінграді на світанку поблизу бонів^[1] Гребної школи, на річці Крестовці, спинився двовесловий човен.

З нього вийшло двоє, і коло самісінької води відбулася в них коротка розмова: говорив тільки один — різко і владно, другий дивився на повноводу, тиху, темну річку.

За хащами Крестовського острова, у нічній синяві, розливався весняний світанок.

Потім ці двоє нахилилися над човном, вогник сірника осяяв їхні обличчя. Вони вийняли з човна згортки, і той, хто мовчав, узяв їх і зник у лісі, а той, хто говорив, стрибнув у човен, відштовхнувся од берега і хапливо зарипів кочетами. Обриси людини, що гребла, пропливли через світанкову смугу води і розтанули в тіні протилежного берега. Невелика хвиля хлюпнула на бони.

Спартаківець Тарашкін, «загребний» на гоночній двійчастій гічці, чергував цієї ночі в клубі. Через молодість літ і весняний час, замість того, щоб бездумно витрачати на сон швидкоплинні години життя, Тарашкін сидів над сонною водою на бонах, обхопивши коліна.

У нічній тиші було про що подумати. Два літа підряд москвичі, котрі не розуміються навіть на запаху справжньої води, били Гребну школу на одиночках, на четвірках і на вісімках. Це було прикро.

Але спортсмен знає, що поразка веде до перемоги. Це одно, та ще, можливо, чарівність весняного світанку, що пах гострою травичкою і мокрим деревом, підтримували в Тарашкіна цілковите самовладання, необхідне для тренування перед великими червневими гонками.

Сидячи на бонах, Тарашкін бачив, як пришвартувався і потім одплив двовесловий човен. Тарашкін ставився спокійно до життєвих явищ. Але тут видалася йому дивною одна обставина: двоє, що висадилися на берег, були схожі один на одного, як двоє весел. Однакові на зріст, зодягнені в однакові широкі пальта, в обох м’які капелюхи, насунуті на лоба, і однаковісінькі гострі борідки.

Але, зрештою, у республіці не забороняється вештатися ночами суходолом і водою зі своїм двійником. Тарашкін, певно, одразу забув би про постаті з гострими борідками, якби не дивна пригода, що сталася того ж ранку поблизу Гребної школи у березовому гайочку, в напівзруйнованій дачці із забитими вікнами.

4

Коли з рожевої зірниці над заростями островів зійшло сонце, Тарашкін хруснув м’язами і подався на подвір’я клубу збирати тріски. Час був шоста година на початку. Грюкнула хвіртка, і вологою доріжкою, ведучи велосипеда, ввійшов Василь Віталійович Шельга.

Шельга був добре тренований спортсмен, м’язистий і легкий, середній на зріст, з міцними в’язами, швидкий, спокійний і обережний. Він працював у карному розшуку й спорту віддавався для загального тренування.

— Ну, як справи, товаришу Тарашкін? Усе гаразд? — спитав він, ставлячи велосипеда край ґанку. — Приїхав повеслувати трохи… Диви — сміття, ай-ай.

Він зняв гімнастерку, засукав рукава на худих, м’язистих руках і заходився прибирати клубне подвір’я, ще захаращене матеріалами, що лишилися від ремонту бонів.

— Сьогодні прийдуть хлопці з заводу — за одну ніч наведемо порядок, — сказав Тарашкін. — То як же, Василю Віталійовичу, записуєтесь у команду на шістку?

— Не знаю, як бути, — сказав Шельга, відкочуючи смоляну діжечку. — Москвичів, з одного боку, бити треба, з другого, боюся, не зможу бути акуратним… Смішне діло у нас закручується.

— Знову з приводу бандитів щось?

— Ні, бери вище — кримінальщина у міжнародному масштабі.

— Шкода, — мовив Тарашкін, — а то б погребли.

Зійшовши на бони і дивлячись, як по всій річці виграють сонячні зайчики, Шельга стукнув держалном мітли і напівголосно покликав Тарашкіна:

— Ви добре знаєте, хто тут живе поблизу на дачах?

— Живуть подекуди волоцюги.

— А ніхто не переїжджав на одну з оцих дач в середині березня?

Тарашкін скосив оком на сонячну річку, почухав нігтями ноги другу ногу.

— Он у тому гайочку — забита дача, — сказав він. — Тижнів чотири тому, це я пам’ятаю, дивлюся — з комина дим. Ми так і подумали — чи то там безпритульні, чи бандити.