«Тіні над Латорицею»

Тіні над Латорицею (fb2) - Тіні над Латорицею (Справедливість – моє ремесло - 3) 1068K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Леонидович Кашин

Володимир Кашин

ТІНІ НАД ЛАТОРИЦЕЮ

І. Ніч на 16 липня

1

Було й так… Ось вони йдуть вулицею. Квітень. На Тані світлий, комбінований із штучною шкірою плащ. А на ньому, Павлові, куртка із зламаною «блискавкою» — він весь час злиться, застібаючи цю «блискавку», а вона знову розповзається знизу. Зрештою, облишивши безнадійну справу, Павло йде розхристаний, і приємний холодок пролітає у нього під руками.

Таня розповідає якісь смішні історії, перестрибуючи через калюжі і позираючи на всі боки (їй кортить знати, чи подобається перехожим її плащ).

«А він такий волохатий, фізіономія фіолетова від гоління, і сопе. Уявляєш, каже так жалісливо: «У мене аденоїди, зовсім дихати не можу». А я йому серйозно: «Ви запалений сірник засуньте у ніздрю, усі волосинки згорять — і враз стане легко!»

Так, з нею не нудьгуватимеш! Програми вистачить…

— Рядовий Онищенко!

Павло аж струснув головою, одриваючись від спогадів. Голос сержанта Пименова був тихий, але в ньому бриніли сердиті нотки.

Онищенко мимоволі вглядівся у місячну ніч і стиснув руками автомат.

Проте навколо не було жодних ознак катастрофи. Тихо мліла тепла українська ніч. Уздовж Тиси дрімали кущі і дерева, порослі диким виноградом і від того схожі на велетенські шапки або голови. Обплутані лозою, акації, клени та граби і вдень ледь виднілися з-під густого виноградного листя, а зараз зовсім потонули у суцільній чорній масі лісу.

Поглядаючи на ці живі кургани, що таємниче бовваніли проти місяця і відкидали химерні тіні, Онищенко згадав пушкінського Руслана, який бився із велетенською головою.

— Спиш на ходу? — спитав сержант. Павло промовчав.

— Будь уважним, — нагадав Пименов, киваючи на заплетені виноградом дерева. — Вдень у цих природних куренях зручно очікувати порушника, ¿ от уночі вони можуть послужити і ворогові. Тут, брате, пильнуй та пильнуй…

Пименов, який весь час ішов попереду і. як старший наряду, особливо уважно розглядав розпушену контрольно-слідову смугу та сторожко прислухався до рівномірних сплесків води під берегом, і гадки не мав, що саме терзає душу рядового Онищенка.

Молодий прикордонник мимоволі зітхнув: «Русланові довелося воювати з однією головою, а тут їх десятки, розкиданих серед дикого різнотрав'я уздовж усієї Тиси, на неходженій землі, між річкою і контрольно-слідовою смугою… Втім, легше впоратися із сотнею казкових чудовиськ, ніж розібратися з однією Танею. Свавільне дівча, здатне на несподівані вчинки і всілякі витівки…»

«… А коли ми виходили із ним з літака…»

«Таню, — сказав він їй тоді, — усе, що я слухаю протягом останніх трьох годин, дуже оригінальне, цікаве. Але, пробач, чи немає у тебе іншого запису? Змістовнішого».

Ні, не треба було їй це говорити. Вона надулася.

«Якщо мсьє бажає розумних розмов у таку погоду, раджу піти до клубу, де він одержить шмат духовного хліба. Та якщо він іще вірить у мої скромні сили… Бачиш, попереду біла лінія. Он там, на асфальті, поглянь, риска, проведена крейдою…»

«Бачу… Тань, я не хотів тебе образити, але в мене вже болять щелепи від сміху. Дай їм відпочити».

«Мужчино, не перебивай!.. Так от, як тільки переступлю через цю риску, стану іншою — хочеш експеримент? Не заперечуй — хочеш! Отже, — почала вона урочисто, — метаморфоза двадцятого століття! Смертельний номер. До риски кроків п'ятнадцять… чотирнадцять… п'ять, три… Гасне світло, гримотять барабани, діти непритомніють…»

Вони вже стояли біля риски.

Павло знизав плечима, засміявся і увійшов у «зону».

Таня ступила вслід за ним. Обличчя її раптом стало серйозним, навіть сумним. Павло з подивом помітив, що на лобі у неї, між бровами, залягла зморшка. Перехід був такий різкий і несподіваний, що у нього перехопило подих. Перед ним стояла інша, старіша, чужа Таня. Він бачив її ніби вперше.

«Павле, — мовила вона лагідно і якось бережно, — я прошу пробачення за всі минулі місяці і за всі майбутні циркові номери. Мені часом важко пояснити свої вчинки. Мабуть, просто хотілося бути легкою у товаристві, і взагалі намагалася бути простішою, ніж насправді. Я не знаю, що саме тобі потрібно…»

«Мені потрібно те, що є, — упевнено почав Павло, — така, як ти є… А ти от…»

«Зажди, скажу все… Часу мало — біля переходу я вийду із «зони».

«Тоді краще постоїмо».

«Ні, я довго не зможу… — Раптом голос її став жерстяним, злим: — Я завжди заздрила людям, які вміють мовчати, вміють терпіти поруч себе помітніших людей, які вміють одягатися просто, не втрачаючи при цьому гідності і впевненості, — я заздрю їхній силі духу. Заздрю, але не хочу бути на їхньому місці. Я вимагаю уваги! За всяку ціну — уваги! Я зневажаю тих, хто не вимагає уваги від інших. І захоплююся ними. За те, що вони можуть не нападати першими. Все!.. Я іще встигну прочитати тобі рядки, які люблю, і ми більше ніколи не повернемося до цієї розмови».

Вона продекламувала не відомі Павлові вірші. Потім вони спустилися у підземний перехід. Мовчки перейшли на протилежний бік вулиці.

«Мені пора, — несподівано весело сказала Таня. — А ти йди і їж свої антрекоти», Павло не встиг опам'ятатися, як вона вже була на приступці тролейбуса. Дивної адже збиралися іще поїхати в Гідропарк!..

Бачив, як пройшла вперед по салону, навіть не повернувши Голови до вікна.

Тролейбус лунко ляснув дверима і покотив уперед.

Цілий тиждень після цього він не міг її знайти. Де вона була весь цей час, і досі не знає…

… Так було… А сьогодні він, молодий воїн, вперше виступив на охорону державного кордону. Наряди на самій заставі — прибирання приміщень, праця в підсобному господарстві, — все це минуло, і він зітхнув із полегшенням, коли довідався, що став рівноправним з усіма воїнами.

Але тільки вирушаючи у свій перший нічний дозор, відчув, що військова служба почалася для нього по-справжньому і нічого не зміниться в його житті протягом двох років.

Розуміючи, що служба в армії є необхідним і природним обов'язком кожного юнака, він все ж внутрішньо запротестував, коли самому довелося опинитися у суворорегламентованій обстановці прикордонної застави.

Адже це сталося у той час, коли вони з Танею наблизилися до розв'язання своєї найголовнішої справи… Щоправда, їм усе здавалося тоді найголовнішим. І хто зна, коли вони розібралися б в усьому до кінця.

Перші дні служби кожному новачкові не коржі з медом. Але, якщо вважаєш, що доля тобі невчасно зодягла шинель, тоді два роки стають нескінченно довгими.

Перед очима Павла весь час пропливали розмаїті картини, головними героями яких були вони з Танею. Епізоди з їхнього життя переплутувалися, все було відомо наперед, проте залишалося цікавим.

Таня тепер завжди була з ним: на спортмайданчику стежила за його спритністю, під час стрільби маячила біля мішеней, — і не можна сказати, що це допомагало влучно стріляти.

Певно, тільки на кухні не заважала її присутність, а йому частенько випадав такий наряд. Чистити картоплю або мити бачки — хіба є більш жіноча справа! Виконував її Павло механічно, віддаючись спогадам, поки старший наряду або кухар, бувало, не крикне у самісіньке вухо: «Онищенко, не кидай лушпайки у казан!»

Кожної хвилини він раптом міг подумати: «А що зараз робить Таня? Де вона? З ким? Скільки хлопців біля неї в'ється! Одного прожене, другого, а третього… А може, третій сам її прожене…»

Відчував, що скучив не тільки за Танею, а й за друзями, за своїм подвір'ям, просуорим і геометричним, яке колись здавалося йому холодним і суворим, а тепер — милим і затишним.

А рідне метро! Дихаючи чистим, запашним повітрям лісу, він мріяв знову захлинутися скипидарним запахом підземних станцій.

— Онищенко! — почув Павло свистячий шепіт сержанта. — Глянь на контрольно-слідову смугу…

Одірвався від спогадів, оглянувся на темну з рідкими прогалинами стіну чагарника, повз яку простували, на стрілчасті тіні від високого комиша, що списами лягали на спушену смугу, на сержанта.

Рядовий Онищенко неполюбляв Пименова.