«На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші»

На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (fb2) - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (пер. Екатерина Ивановна Гловацкая,Наталья Владимировна Сняданко,Николай Дятленко,Аркадий Плюто) 3228K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эрих Мария Ремарк

ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ СИНДРОМ ТРИВАЛІСТЮ У СТОЛІТТЯ

Події Першої світової війни не надто щільно вписані в українську історію. Принаймні в досі ще актуальну прорадянську її версію, на якій усі ми виросли. У тій версії була лише одна справжня війна — Велика Вітчизняна — така собі оказковлено-спотворена версія Другої світової. Але попри те всі ми росли і на книгах Ремарка. Навряд чи хоч когось замолоду не зачепив роман «На Західному фронті без змін», навряд чи були такі, хто не перечитував «Три товариші», навіть якщо для багатьох описана у романах війна і залишилася якоюсь трохи абстрактною — позачасовою, великою, хоча і не вітчизняною. Але, можливо, є у тому якась універсальна рація — адже будь-яка війна у суті своїй абсурдна, позбавлена сенсу і не несе з собою нічого, окрім трагізму скалічених доль цілого покоління.

Ерих Пауль Ремарк, який писав під псевдонімом Ерих Марія Ремарк, став одним із письменників так званої літератури втраченого покоління. Далеко не всі вони увійшли до радянського канону, і багатьох вдалося відкрити для себе уже значно пізніше. Джеймс Джойс, Джон Дос Пас-сос, Томас Еліот, Річард Олдінгтон, Гемінгвей, Фітцджеральд…

«На Західному фронті без змін» став третім за рахунком романом автора, який описував у книгах події власного життя — досвід війни у вісімнадцятилітньому віці, повернення і травма нового пристосування до мирного життя, приреченість на «інакшість» протягом усього подальшого існування. Головного героя звати, як і письменника, Паулем. Цей роман спершу отримав відмову видавництва, але після того, як його було-таки надруковано в одній із берлінських газет, книга розійшлася накладом понад 1,2 мільйона примірників лише за перший рік. Ясна річ, була екранізована, ясна річ, із пом'якшенням задуманого автором трагічного кінця. В останньому кадрі глядач бачить не смерть головного героя, а руку, яка тягнеться за метеликом. У нацистській Німеччині Ремарка звинуватили у пацифізмі й заборонили як фільм, так і книгу. Повернутися до публіки роман і фільм змогли аж у 1950-х роках. Нацисти позбавили громадянства і самого автора, тож він був змушений емігрувати у 1938-му до Швейцарії, а згодом — до США, де й отримав громадянство. Став своїм у Голлівуді, зустрів Полетт Гаддард, із якою одружився у 1958-му після двох попередніх шлюбів із однією і тією ж жінкою — Юттою Цамбона (із Юттою у них були вільні стосунки, які не заважали обом мати й інших коханців). Відомими стали романи Ремарка з Лені Риффениггаль, знаменитою режи-серкою пропагандистських нацистських фільмів, та з Марлен Дитрих. Із останньою Ремарк познайомився у 1930-х роках у Венеції.

Другий роман, опублікований у цьому виданні, — «Повернення». Він перекладається українською вперше. Його тематика — усе той же посттравматичний синдром юнаків, які повертаються з війни і не можуть пристосуватися до світу, в якому жили раніше. Автобіографічний досвід автора знову відчутний у тексті. Головного героя звати Ернст; повернувшись додому з війни, він закінчує вчительські курси для ветеранів і влаштовується на роботу в сільську школу. Пропрацювавши рік, він повертається додому і намагається влаштувати своє життя, працюючи на різних роботах, але відчуття безсенсовності всього, що відбувається довкола, не полишає його. Досвід роботи у клініці для душевнохворих (Ремарк грав на органі у церкві біля клініки) описаний в одному з епізодів роману, коли бойові друзі відвідують у клініці колишнього побратима Ґізекке, який не зміг впоратися з психічними травмами, завданими війною: хлопцеві довелося кілька годин пролежати під смертельно пораненим товаришем, кишки якого вивалювалися з живота і мало не задушили Ґізекке. (Окрім досвіду роботи з душевнохворими сам Ремарк працював муляром, воді-єм-випробувальником у фірмі, яка продукувала шини, професійним ав-тогонщиком, журналістом, перевозив надгробні пам'ятники.)

У 1937 році був виданий інший знаменитий роман Ремарка — «Три товариші», який часто вважають найзворушливішим і найсентименталь-нішим його текстом. Це, звичайно ж, історія кохання, яке може врятувати від самотності, але беззахисне у жорстокому світі. Ця історія настільки захопила Френсіса Скотта Фітцджеральда, автора сценарію фільму за цим романом, що протягом усієї роботи над фільмом алкогольно уза-лежнений Фітцджеральд залишався абсолютно тверезим.

Теза Ремарка про приреченість втраченого покоління наскрізна майже для всіх його романів. Герої або гинуть на війні, або стають каліками, нездатними до повноцінного існування, або ж скоюють самогубство, не в змозі подолати посттравматичний синдром. Впоратися з дійсністю, подолати наслідки війни у власній психіці неймовірно важко, але необхідно — д ля того, щоб відродитися зовсім іншою людиною, здатною просто і невимушено тішитися найпростішими життєвими радощами.

Наталка Сняданко

НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН

Книга ця — ані звинувачення, ані сповідь.

Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не потрапив під снаряди.

І

Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової. Учора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м’ясом, ми наїдені та вдоволені. Навіть на вечерю можна набрати повний казанок, а ще нам дали подвійну пайку ковбаси й хліба: їж — не хочу. Такого вже давно не бувало; наш куховар із червоною, мов помідор, пикою сам набивається з їжею; кожному, хто тільки проходить поблизу, він махає своїм черпаком і щедро насипає в казанок. Він у розпачі, бо ніяк не може спорожнити свій «кашомет». Тьяден і Мюллер познаходили десь великі миски для прання і набирають їх ущерть, мовляв, на запас. Тьяден робить це з ненажерливості, Мюллер — з обачності. Де дівається те, що з’їдає Тьяден, — для всіх загадка. Він худющий, як суха вобла.

Але найголовніше, що нам видають також подвійну пайку курива. Кожному по десять сигар, двадцять цигарок і дві плитки жувального тютюну, цілком пристойно. За тютюн я виміняв у Качинського цигарки, тож маю їх тепер сорок штук. Із цим можна якось день перебути.

А тим часом уся ця розкіш, власне, випадкова. Командування не буває таке щедре. Маємо все це лише завдяки помилці.

Два тижні тому нас погнали на передову змінити інших. На тій ділянці фронту було досить спокійно, тож на день, коли ми мали повернутися сюди, каптенармус одержав звичайну норму харчів — на повну роту чисельністю сто п’ятдесят солдатів. Але в останній день англійці зненацька сипонули по нашій позиції «скринями» з великих гармат. Вони сипали їх так довго, що ми зазнали великих втрат і з нашої роти вернулося назад тільки вісімдесят душ.

Приїхали ми вночі й миттю полягали, щоб нарешті як слід виспатися; адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати. На передовій ніколи не поспиш, і два тижні тягнуться щоразу страшенно довго.

Була вже обідня пора, коли перші з нас повилазили з бараків. За півгодини всі позбиралися з казанками біля «кашомета», від якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усіх, звісно, найголодніші: малий Альберт Кроп, що з нас усіх мав найяснішу голову й тому, мабуть, тільки недавно став єфрейтором; Мюллер П’ятий, який тягає з собою шкільні підручники та мріє скласти екзамени екстерном — навіть під шквальним вогнем він товче закони фізики; далі — Леєр, бородань, що спить і бачить дівчат з офіцерського борделю; він божиться, що за наказом по армії ці дівчата зобов’язані носити шовкові сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чині капітана й вище, неодмінно брати ванну; четвертий — це я, Пауль Боймер. Усім чотирьом по дев’ятнадцять років, усі четверо пішли воювати з одного класу.

Відразу за нами стоять наші друзі: худющий Тьяден, наш одноліток, слюсар, найбільший ненажера в роті. Сідає до столу тоненький, а підводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайє Вестгуз, теж наш одноліток, торфокоп, він може запросто взяти в руку пайкову хлібину й спитати: «Ану здогадайтеся, що в мене в кулаці?» Ще Детерінг, селянин, який думає тільки про свою господу й про дружину; нарешті Станіслав Качинський, душа нашого гурту, розумний, чіпкий, пронозливий чолов’яга сорока років; він має землисте обличчя, блакитні очі, похилі плечі й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстріл, де можна наїстися і де переховатися в затишку.