«Лабіринт біля моря»

Лабіринт біля моря (fb2) - Лабіринт біля моря (пер. Андрей Павлышин) 806K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Збигнев Херберт

Збіґнєв Герберт

ЛАБІРИНТ БІЛЯ МОРЯ

Лабіринт біля моря

I

Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря, /

Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила, /

Безліч там всякого люду живе, а міст — дев’яносто. […]. /

Кнос — це місто у критян найбільше. У нім володарив /

Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник.

Гомер [Одіссея, пісня 19, рядки 172–174, 178–179, переклад Бориса Тена)

«Тезей» — корабель, який має перевезти мене на Крит, ще не прибув до порту в Піреї, і ніхто не годен сказати, коли це трапиться. Посполиті розклади руху не обов’язкові на батьківщині міфів, у країні, де годинники відмірюють тисячоліття. Мені залишається селянська терплячість або мандрівка портовими тавернами.

Отож, сиджу в Піреї, чекаючи на корабель, і не маю ніякого діла, хіба що роздивлятись обличчя. Це не обличчя з античних ваз, і тіла, — як легко здогадатися — не подібні на скульптури Праксителя. Домішка албанських, болгарських і турецьких елементів просто дивовижна, і вона цілком затерла еллінську вроду, яку подорожні сподіваються тут спіткати.

Чи ж би мав рацію Гер Доктор Фалмераєр, котрий стверджував, що слов’янські напади на Грецію, — починаючи з VII століття після Різдва Христового, — цілковито змінили етнічний склад її мешканців?

І тоді мені згадався анекдот про Шеллі. Великий романтик саме працював над поемою Еллада, коли його приятель Трелоні запропонував йому зустрітися зі справжнім греком. Вони обидва вибралися до Ліворно, щоб відвідати грецький корабель, наповнений «схожою на циганів юрмою, яка галасувала, жестикулювала, курила, їла та різалась у карти, як варвари». До того ж, капітан отого корабля покинув вітчизну, позаяк вирішив, що війна за незалежність не сприяє його бізнесові.

Гадаю, що з цього анекдоту варто виснувати єдиний висновок: нації мають важливіші, елементарніші клопоти, ніж турбота, щоб уподібнитися до ідеалу, вигаданого романтичними гуманістами.

Після шестигодинного очікування «Тезей» пришвартовується до набережної. Щільно затиснутий у натовпі, з мекаючою козою під ногами та величезними тлумаками над головою, сходжу на поклад. Я пливу прекрасним Егейським морем на цьому розхитаному кораблі, серед галасу, бруду, нестерпного смороду й чудового життя.

Раннім ранком я піднімаюся на верхню палубу нашого корабля. На дошках, поплямованих дьогтем і мастилом, безладно розкидані тіла чоловіків і жінок, так, наче якась учта закінчилася різаниною. Я сам серед сонних зітхань. Хочу побачити, як Крит виринає з моря.

Вгорі над імлистим і ледь видним видноколом щось невиразне, скаламучена блакить, дефект сірого кольору, яке набирає обрисів, і тепер я вже виразно бачу, як вершок гори підвішений у височині, наче на японських краєвидах. Він невимовно гарний — отой шматок далекої скелі, що висить у повітрі завдяки туманові. Дивлюся далі, як гора розростається, поволі й велично спускаючись сходами, аж на очах у морі осідає гірське пасмо, яке заповнює горизонт.

Ось він, острів.

Так, від неба, мов божество, почався для мене Крит.

Іракліон. Порт і мури венеціанські, бастіони, які оточують місто білих будинків. Тиша замкнутих віконниць.

Іду до міста вуличкою, що провадить угору і здається нескінченно довгою, хоча зорові враження цьому суперечать. Виміри світла застигли, і хоча я чую скрегіт піску під ногами і дудніння власних кроків, я, мабуть, зовсім не рухаюся, занурений по вінця у спеку, затоплений у сяйві. Починається болісна втрата реальності. Я бачу себе тепер наче уві сні, збоку, втративши змогу порозумітися з власним тілом, яке рухається наче маятник — незворушний, прибитий до білого простору, зафіксований раз і назавжди, мов на фотографії, спійманий у пастку ілюзії з важкою тінню за плечима. Той образ багато років переслідуватиме мене, і спогад про мандрівку стрімкою вулицею Гандакос, образ сплутаності — нібито тоді мене вперше торкнулася смерть під сліпучим сонцем півдня.

Я винайняв білий покій із залізним ліжком, над яким висів жаский святий Юрій, котрий убиває змія, і не зволікаючи вирушив до музею, щоб оточити себе предметами, багатьма предметами, в надії, що мені вдасться забути про цей ганебний епізод і відразливе почуття виштовхнутості з реальності.

II

Музей в Іракліоні приготував для мене несподіванку, і то з ґатунку неприємних, якої я певно ніколи не пережив у жодному музеї чи на вигляд будь-якого твору мистецтва. Я був тоді вже не молодою людиною, спраглою оригінальності, котру, як відомо, найлегше осягнути, коли стати образоборцем, зневажати визнані твори й не шанувати ні авторитетів, ні традиції. Така постава завше була мені чужою, ба навіть ворожою, за винятком короткого періоду між четвертим і п’ятим роком життя, який психологи називають періодом негативізму. Я завше хотів кохати, захоплюватися, падати на коліна й бити поклони перед величчю, попри те, що вона нас переростає і вражає, бо що б то була за велич, коли б вона не переростала й не вражала.

Добре пам’ятаю той день, коли я зайшов до музею в Іракліоні за дві години до закриття, бігом перетнув (о наївний!) залу на партері, де зберігаються кераміка, маленькі скульптурки з бронзи, глини та порцеляни, печатки і геми, тобто все те, що ми відносимо до упослідженого, ужиткового мистецтва, і з завмираючим серцем увійшов на другий поверх, де путівник, мій безцінний Guide Bleu, обіцяв фрески, давно відомі мені завдяки репродукціям у численних історіях мистецтва, оспівані знавцями як шедеври античного малярства.

І що? Та нічого. Без зворушення і без симпатії я отупіло дивився на Дельфінів у блакитній барві моря та Князя серед лілій. Спершу я це приписував власному нездужанню, як би там не було, плавба розклекотаним «Тезеєм» втомила мене, я був надто одурманений полуденною спекою і голодний, щоб спізнати вознесіння на небеса.

Насамперед, — намагався я систематизувати мої сумніви, — колір фресок був банальним, підозріло свіжим і пласким. Поєднання барв — нахабно плакатної вохри, блакиті й червені; можна б це було на крайній випадок вважати Матісом (значно гіршим), коли б не лінія без напруги, лінія, про яку мій учитель рисунку сказав би, що вона уууу…, а не так, як належить, ох і бах, лінія, яка замикає нудним контуром площини, замальовані локальною фарбою. Все це без глибини, без поважності й принадності, за винятком маленьких садових фресок і славетної Парижанки.

Я покликав на допомогу хвору вразливість — знання. Я пригадав собі, що говорили про критське малярство фахівці. А говорили вони мудро, буцім у цьому мистецтві виявилося ейдетичне бачення, подібно як і в неолітичних фресках Франції чи Іспанії, а також у мистецтві бушменів Родезії.

Можливо, ба навіть дуже ймовірно, що мій інстинктивний опір і незгода на мінойські фрески полягали в тому, що я раптом натрапив на щось, що нічим не нагадувало мені єгипетських, етруських чи помпейських стінописів. Адже, по суті, малярство критських митців видається мистецтвом без аналогій.

А відтак, — міркував я, — Герто Айлько Снейдер, мабуть, має рацію. Критяни були ейдетиками. Цю особливість бачення (повсюдну у дітей) та її наслідки у відтворенні світу можна справдити на собі, коли ми дивимося на сонце чи запалену лампу, а відтак переводимо погляд на порожню стіну, і бачимо пульсуючий, червоний силует лампи чи сонця. Ейдетичні особи приблизно так бачать дійсність, і цим феноменом — здатністю чи каліцтвом — Снейдер намагався пояснити особливість критського мистецтва: ту дивовижну легкість схоплення форми у русі єдиним контуром, легкість, яку супроводжує певна слабкість, наче обриси предметів були видобуті омліваючою рукою, а також брак кістяка, м’яса, матерії, структури (так чудово відтвореної в ренесансному малярстві), та несубстанціальність людей, тварин і рослин без коріння, непідвладних законам тяжіння, — вони витають у повітрі.

Отож, фрески, виставлені в іракліонському музеї, не промовили до мене. Я почав їх обнюхувати, мов суху кістку, і без труднощів зауважив, що на їх поверхні містяться потріскані потовщення невизначеного кольору; вони становили заледве незначну частину поверхні фрески і були, як я пізніше довідався, єдиними фрагментами оригіналів. Від Князя серед лілій чи Короля-жерця зберігся шматок литки, плеча і плюмажу. Все решта було реконструкцією, домислом, фантазією. Це так, наче хтось поміж знайденими уривками старовинної поеми вписав власні слова.