«Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані»

Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані (fb2) - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані 1098K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Віктор Тимчук - Михайло Медуниця

Віктор Тимчук. ЛОВЦІ МАНЕКЕНІВ

Михайло Медуниця. ПРО ЩО РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗАКОХАНІ

Повісті

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення Агафонової М.В.}

Віктор Тимчук

ЛОВЦІ МАНЕКЕНІВ

1

Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…

— Хто його, Денисе?.. — згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його — оперуповноваженого карного розшуку, — щоб спільно знайти відповідь.

— Він упав, Євгене, — сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.

— Звідки?

— З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.

— Нещасний випадок?

— Ніби, — слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. — У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.

Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.

— Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, — пояснив Денис. — Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й—15 і 7,5 карбованця — пів-імперіала.

— Цікаво. Вперше бачу золоту монету.

— Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? — Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому — біла, замащена з правого боку сорочка. — Зверни увагу…

Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», — подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.

— На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.

— Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?

— Ні, лежав на правому боці, — заперечив Денис. — Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.

— Це його прізвище?

— При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять — дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.

— Коли убився?

— Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі — слюсарюють на машзаводі.

Тополюк мимоволі глянув на годинник— 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять — дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий — не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.

— Ти був на місці події?

— Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, — ледь посміхнувся слідчий.

— Дякую, — Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. — Треба там потовктися, побалакати з людьми.

— Авжеж. — Денис заходився збирати зі стола папери, міркуючи вголос: — Хто він і чому опинився в чужому будинку? Навіщо вилазив на вікно? Не доберу…

— Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…

— Домислів, Євгене, хоч греблю гати, — сказав Бухов, кладучи теки у сейф.

За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.

2

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».

Двір затишний — з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці — переважно немолоді жінки.

— Он звідтіля, — кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

— З прокуратури і міліції? — здивувалась одна. — А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

— Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, — ображено зауважила друга. — Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

— Горе, яке горе для батьків, — скрушно мовила третя.

— І часто він сидів на підвіконні? — запитав Бухов. — Як його прізвище? Де живе?

— Не знаємо, не наш він.

— А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

— Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

— Яку Римму? — зацікавився Євген.

— Полякову, з п’ятого поверху.

— Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…— Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

— Римма зараз вдома? — запитав Денис.

— Ми сьогодні не бачили її.

— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.

— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.

— Такого прізвиська не чула і кривого…

— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.

— Коли?

— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.

— Кривий і з ціпочком.

— А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

— Ну, що там? — Бухов очікувально дивився на Тополюка.

— Нічого.

— Ходімо в під’їзд, — сказав Денис.