«Гіркий сміх»

Гіркий сміх (fb2) - Гіркий сміх (пер. Ольга Дмитриевна Сенюк) 787K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пер Валё - Май Шёвалль

Май Шевал, Пер Вале

ГІРКИЙ СМІХ

Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Із шведської переклала Ольга Сенюк}

_{Перекладено за виданням: Mai Sjöwall, Per Vahlöö, Den shrättande Polisen. — Bokförlaget Pan/Norstedts. Stockholm, 1969.}

I

Увечері тринадцятого листопада в Стокгольмі лив дощ. Мартін Бек і Кольберг грали в шахи у Кольберговій кішртирі, неподалік від станції метро «Шермарбрінк», на південній околиці міста. Останніми днями не сталося нічого особливого, тому обидва вони були вільні.

Мартін Бек був поганим шахістом, але сяк-так умів грати. Цього вечора Кольбергові довелося глядіти свою малу дочку, якій щойно минуло два місяці, а Мартін Бек не дуже квапився додому, якщо не мав особливої потреби. Надворі лютувала негода. Над дахами пропливала завіса з дощу, хляпаючи в шибки, вулиці були майже порожні, тільки де-не-де на них з'являлися перехожі, що їх, мабуть, у таку сльоту вигнало з дому якесь, лихо.

Перед посольством Сполучених Штатів на Страндвеген і вздовж вулиць, що прилягали до неї, чотириста двадцять поліцаїв змагалися з приблизно вдвічі більшою кількістю демонстрантів. Поліцейські були оснащені гранатами з сльозоточивим газом, пістолетами, нагайками, кийками, машинами, мотоциклами, короткохвильовими приймачами, мегафонами на батарейках, натренованими собаками і стривоженими кіньми. Демонстранти були озброєні листом і картонними транспарантами, що дедалі більше розлазились на дощі. Демонстрантів навряд чи можна було назвати монолітною групою, бо серед них були найрізноманітніші люди: від тринадцятирічних школярок у джинсах та спортивних куртках і надзвичайно поважних студентських діячів до провокаторів, професійних заколотників і навіть однієї вісімдесятирічної акторки в береті з блакитною шовковою парасолькою. Якийсь спільний великий стимул давав їм силу витримувати і зливу, і все, що могло статися. Поліцейські в свою чергу не були елітою поліційного корпусу. Їх стягли з різних дільниць міста, але кожному, хто мав знайомого лікаря чи вмів якось інакше викрутитись, пощастило уникнути цього неприємного відрядження. Тут були тільки ті, які знали, що вони роблять, і яким ця робота подобалась, а ще ті, кого поліційним жаргоном звали «півниками» — надто молоді й недосвідчені, щоб зважитись ухилитись від неприємного завдання; а втім, вони не мали уявлення, що це за операція і навіщо вона потрібна. Коні ставали дибки й кусали вудила, поліцаї хапалися за кобури пістолетів і раз по раз вимахували кийками. Якась дівчинка несла транспарант із звичайним написом: «ВИКОНУЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК! ЗБИРАЙТЕ БІЛЬШЕ ПОЛІЦІЇ!» Троє поліцейських, десь по вісімдесят п'ять кілограмів кожен кинулись до неї, подерли транспарант, а саму дівчинку потягли до поліційної машини, заломлюючи їй руки й обмацуючи груди. Дівчинці того дня минуло тринадцять років, і груди в неї ще не виросли.

Всього поліція затримала понад п'ятдесят осіб. Багато з них були поранені. Дехто з затриманих належав до так званих популярних людей, що могли написати до газети або виступити по радіо чи телебаченню. Коли чергові в поліційній дільниці бачили такого, в них мороз ішов по спині і вони поспішали відпустити його, винувато посміхаючись і стримано кланяючись. Іншим затриманим цей обов'язковий допит не минався так легко. Одному поліцейському, на коні влучила в голову порожня пляшка, і хтось же ту пляшку кинув.

Операцією керував поліцай високого рангу, що мав військову освіту. Він начебто був експертом у справах, що стосувалися громадського порядку, і тепер задоволено дивився на безлад, який йому пощастило викликати серед демонстрантів.

У квартирі біля станції метро «Шермарбрінк» Кольберг зібрав фігури з шахівниці в дерев'яний ящичок і закрив його на защіпку. Дружина саме повернулася з своїх вечірніх курсів і відразу лягла спати.

— Ти ніколи не навчишся грати в шахи, — дорікнув Кольберг Мартінові Беку.

— Мабуть, на це потрібен особливий хист, — похмуро відповів той. — Чуття до шахів.

Кольберг змінив тему:

— Сьогодні ввечері на Страндвеген чортзна-що діється.

— Авжеж. Чого вони хочуть?

— Вручити послові листа, — сказав Кольберг. — Тільки вручити листа. Чому вони не пошлють його поштою?

— Тоді він не приверне до себе такої уваги.

— Звичайно. Але все ж таки це безглуздя. Аж сороммо за них.

— Так, — погодився Мартін Бек.

Він надів капелюха й плаща і рушив до дверей. Кольберг швидко підвівся.

— Я тебе проведу, — сказав він.

— Нащо тобі виходити надмір?

— Та трохи погуляю.

— В таку негоду?

— Я люблю дощ, — відповів Кольберг, надіваючи темно-синій попліновий плащ.

— Досить того, що вже я застудився, — сказав Мартін Бек.

Мартін Бек і Кольберг були поліцейськими. Працювали вони в державній комісії розслідування вбивств. Тимчасово вони не мали якоїсь нагальної роботи і могли більш-менш спокійно відпочити.

У місті не видно було жодного поліцейського. Біля центрального вокзалу якась стара жінка марно чокала, що підійде поліцейський, віддасть честь і, всміхаючись, переведе її через вулицю. Якийсь тип, що саме розбив цеглиною вітрину в центрі міста, міг не боятися, що виття сирени поліційної радіомашини переб'є йому почату роботу.

Поліція мала інші справи.

Тиждень тому шеф в офіційній промові заявив, що поліції доведеться занедбати багато звичайних своїх обов'язків, бо треба захищати американське посольство від листів та інших дій тих, кому не подобається Ліндон Джонсон і війна у В'єтнамі.

Ленартові Кольбергу також не подобався Ліндон Джонсон і війна у В'єтнамі, зате він любив вештатися по місту в дощ.

Об одинадцятій годині демонстрація, можна сказати, скінчилася, але дощ не перестав лити.

Майже тієї самої хвилини в Стокгольмі сталося вісім убивств і одна спроба вбивства.

II

«Дощ, — похмуро думав він, виглядаючи у вікно. — Листопадова пітьма й дощ, холодний і густий. Вістун близької зими. Скоро почне йти сніг».

Саме тепер у місті не було нічого привабливого, а особливо на цій вулиці з безлистими деревами й великими старомодними будинками на винайм. Непривітний бульвар негарно розпланований, ще коли його забудовували. Він нікуди не веде й ніколи не вів, а просто лишився як сумна згадка про те, що колись давно почато з великим розгоном розбудовувати місто, але не закінчено. Тут не було освітлених вітрин і перехожих на тротуарах. Тільки високі голі дерева й вуличні ліхтарі, холодне біле світло яких віддзеркалювалося в калюжах і на мокрих дахах машин.

Він так довго тинявся вулицями в дощ, що волосся і штани промокли наскрізь, і тепер він відчував, як холодна вода стікала по стегнах, по потилиці й по шиї, ба навіть між лопатками.

Він розстебнув два верхні ґудзики плаща, засунув праву руку в кишеню куртки й легенько торкнувся пістолета, на дотик теж холодного й вогкого.

Від цього дотику чоловік у темно-синьому попліновому плащі мимоволі здригнувся і спробував думати пре щось інше. Наприклад, про готельну терасу в Андрайчі, де він п'ять місяців тому провів свою відпустку. Про важку непорушну спеку, про яскраве сонце над набережною і рибальськими човнами і про бездонне блакитне небо над пасмом гір по той бік затоки.

Потім йому спало на думку, що там, певне, цієї пори року також іде дощ і що там немає в будинках парового опалення, тільки каміни.

І що він уже не на тій вулиці, якою недавно проїздив і що скоро йому знов доведеться вийти на дощ.

Він почув за собою кроки на східцях і здогадався, що це той чоловік, який сів ще в центрі перед крамницею Алена на Кларабергатан, за дванадцять зупинок звідси.

«Дощ, — думав він. — Я не люблю дощу. Власне, я його ненавиджу. Цікаво, коли мене викличуть. Зрештою, чого я тут вештаюсь, чому не лежу вдома біля…»

Це було останнє, що він подумав.