«Ловці мамутів»

Ловці мамутів (fb2) - Ловці мамутів (пер. Андрей Патрус-Карпатский) 1457K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эдуард Шторх

Едуард Шторх

ЛОВЦІ МАМУТІВ

Роман з прадавнини

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З чеської переклав АНДРІЙ ПАТРУС-КАРПАТСЬКИЙ}

_{Малюнки чеського художника ЗДЕНЕКА БУРІАНА}

_{Перекладено за виданням: Eduard Storch. Lovci mamutu. SNDK. Praha. 1957.}

Частина перша

НА БЕРЕЗІ ДИЇ

ЧУДОВА ЗЕМЛЯ МОРАВА

Вона любить сонце. Вся горнеться до нього. Найвищі гори її — на півночі, найкраща рівнина — на півдні. Посередині здіймається чарівний Крас; у ньому стугонять сталактитові печери, зяють глибокі провалля.

Всі води моравської країни стікають по схилах на південь. Лише на самому кордоні, де Крас уже не перешкоджає, річки зливаються в одну могутню течію. Крас поділяє Мораву на дві великі улоговини: в західній частині краю всі потоки збирає покривлена Дия, східна частина віддає свої води річці Мораві. А вже далеко на півдні обидві річки сходяться в заболоченій місцевості. Навіть сама прадавня назва «морава» означає «мочар».

Остання велика дуга могутньої Диї обмиває вапнякові Павловські гори, гребінь яких стрімко пнеться вгору над навколишньою низиною. На березі Диї, під Павловськими горами, є хутір Нижня Вестониця, відомий тепер цілому світу. Лежить він на грубому шарі жовтої глини. В тамтешній цегельні 1924 року знайдено багато кісток прадавніх звірів, здебільшого мамутових, а також чимало уламків кресального каменю — кременю. Ця знахідка свідчить, що під Павловськими горами, на березі річки, колись було величезне стійбище первісних людей-мисливців, може, найбільше в світі.

МОЛОДІ ЛОВЦІ

Сонце звисає над найвищою вершиною Павловського гірського хребта й купає свої лагідні теплі промені в мерехтливих водах просторої рівнини.

Важко сказати, куди звивається течія Диї. Втричі могутніша, ніж тепер, вона петляє краєм, розпадається на рукави, зливається з озерцями та затоками й тече серед зарослих мочарів. Отож інколи важко розрізнити, де в зеленкуватих заростях вода, а де суха земля.

Їглавка та Свратка сплітаються розгалуженими рукавами на безмежній рівнині, й навіть не скажеш, де, власне, вливаються вони в Дию. Хмари комарів та мух рояться над болотистою низиною й нещадно кусають тварин і людей, які проходять цим широким краєм. Хто може, втікає від мошви в ліси та на пагорби, де все ж таки її не так багато.

Ось на горбі між Диєю та гірським пасмом грається ватага голих дітей. Повіває свіжий вітрець і розганяє настирливих комарів та кусючих мух. Хвилину тому хлопчики прогнали дівчаток, загрожуючи їм камінням. Не бажали гратися з ними. Бо ж з хлопців колись будуть ловці, борці з ведмедями, мамутами й носорогами. Хіба ж їм личить принижувати себе грою з дівчиськами, котрі мнуть шкури! Хлопці завжди мають зверхність, навіть коли вони ще такі маленькі, що не можуть і лука напнути.

Проте в розпалі гри діти забули про спадкоємну зневагу хлопців до дівчат і вкупі весело граються в схованку. Однаково спритні, однаково бігають, стрибають і лазять по деревах. Навіть малеча тримається гідно й не хоче відставати. Ось один малюк щойно впав між кам’яними брилами: з плеча й чола йому тече кров. Ба й коліно забив — воно починає швидко синіти. Хлопчик підвівся, очі повні сліз, скривився від болю. Інші хлопці відразу підбігли до нього, чекають, коли малюк заплаче, щоб тут же посміятись з нього. Але поранений витер брудною рукою очі, шморгнув носом і навіть намагається всміхнутися.

Зневага друзів дошкуляє дужче, ніж голод і мороз, вона нестерпна, як вогонь. Хлоп’я перемагає біль і вимушено всміхається. В серці йому вже вкорінився мисливський закон, успадкований від предків: той ні на що не здатний, хто піддається слабостям тіла. Такого зневажають, бо він — тягар для всього племені в нелегкій боротьбі за життя.

Дітям не вдалося посміятися з бідолахи. Жучок — хоробрий хлопець, хоча й на дерево ще вилізти не може, й каменем далеко не кине. А от зараз він заслужив похвалу. Всі хлопці дружно заревли поведмедячи:

— Гу-р-ра! Гу-р-ра! Гу-р-ра!

Хлоп’я сприйняло це як належне й забуло про біль. Трохи кульгаючи, знову почало гратися.

Дівчатка сполохали зграю куріпок. Всі діти стежать, куди пташки сядуть.

Меткий хлопчина, років дванадцяти, шию якого прикрашає шнурок з кістками, показує рукою вгору…

В ясній синяві над Нижньою Вестоницею ширяє хижак. Він опускається, майже не змахуючи крильми.

Куріпки ще не поховались, як величезний птах каменем кинувся на них і зник у гущавині. Зозуля не встигла б тричі закувати, а хижак уже полинув у височінь, тримаючи в пазурах куріпку. Полетів з нею кудись на гірський гребінь, поволі зникаючи в далечині.

— Яструб!.. Молодий! — вигукнув хлопець із шнурком і махнув рукою в напрямку Павловських гір.

Голос його звучав грубо. Хлопцеві важко було говорити. Свої слова він доповнював рухами, бо тоді всі ще розмовляли більше руками й на мигах.

— Копчеме, ловити куріпки! — покликав хлопця його друг і подався туди, де поховалися пташки.

Копчем на знак згоди заквичав і побіг за своїм найкращим приятелем, завжди веселим Вивірчаком. Ще двоє хлопців пристало до них, а решта дітей гасала по чагарнику.

Четверо хлопчаків, віком від восьми до дванадцяти років, повзли поміж кущів та брил. Кожен мав у руках по кілька замашних камінців. Напевно, прудкий Копчем був ватагом цієї невеликої групи, бо інші хлоп’ята в усьому наслідували його.

На повороті схилу Копчем зупинився, розглянувся навсебіч. Удалину стелився безмежний край, облямований на обрії синіми пагорбами. На північному заході котилися хвиля за хвилею й підпирали небосхил високі Хржиби. На пагорках за Диєю зелені переліски переходили в порослі чагарниками луги. Вздовж Диї виблискували чисті озерця й покривлені тихі річкові рукави. А внизу, під горою, біля самої річки, виднілися шкіряні намети мисливського табору. Дим від вогнища стовпом здіймався в небо. Жоден голос не долинав із стійбища до хлопчаків, і звідси не можна було розпізнати ловців, які сновигають там.

Копчем трохи посунувся вперед, обминув кущі колючої ожини й поповз униз, сподіваючись знайти там зграю куріпок, його друзі відстали й геть забули про нього. Їхню увагу привернули дозрілі суниці, які густо вкрили узбіччя вершини. Хлопці не втримались і почали похапки збирати червоні ягоди.

Копчем зневажливо глянув на ласунів і обережно рушив далі. Він вправно використовував ямки й кущі, а через каміння повз на животі, мов ящірка. В ньому спалахнуло мисливське завзяття. Він не такий, як ота малеча, котра сподівається лише на те, що одержить від матерів або що залишать їм дорослі ловці біля таборового вогнища. Копчем дещо вже й сам уміє. Лисичі зуби, нанизані на його шнурку, свідчать, що він упорався вже з кількома великими лисицями. А що вже білих зайців, лякливих бабаків і смачних борсуків він уполював, то цим і похвалятись не годиться такому дужому й меткому хлопчині. На це здатні навіть дехто з дівчат. От учора, наприклад, ховраха спіймав малий Цебик, хоч він, як і Жучок, не вміє ще ані плавати, ані на дерево вилізти. А Копчем не боїться ні сутички з підступним вовком, ні розлюченої рисі, ба навіть спритної росомахи!

Мине небагато часу, й Копчем дружитиме з такими великими хлопцями, як Онаш і Стопка. Дорослі мисливці поки що не дозволяють йому полювати разом з ними. Останнього разу, коли він хотів узяти участь у ловах на оленів, вони камінням загнали його назад, наче малого дітвака. А Копчем уже навчився добре повзти, висліджувати звіра, вміє бігати в густій траві; він напевно не заважав би їм. Ну, та зараз хлопець був би радий хоч якусь куріпку каменем поцілити.