З давнини — степовики осілі —
Ми корінням в землю уросли.
Але нас вітрила кличуть білі
І морські розгнівані вали.
Пісне, що давно колись почута,
Ти мене далеко завела
Від степів, де медом пахне рута
В сутінках осіннього села.
Тільки. небо, та високі зорі,
Та вітрів закличні голоси:
«В флібустьєрськім дальнім синім морі
Бригантина напинав паруси».
Бригантина чи не бригантина,
Тільки я годинам втратив лік.
Місяцю, хоч ти вже посвіти нам
Ліхтарем пригаслим звіддалік!
Ураган за далину імлисту,
Озвірівши, всі вітри привів,
Де разком коштовного намиста
Ліг ланцюг чужинських островів.
Як вирує й піниться в безодні,
Вже безпомилково знаєш ти,
Що пливуть не айсберги холодні,
А гренландські голубі кити.
Довгождані гості — альбатроси,
Але їх, мій друже, не гарпунь!
Тихий берег… Світанкові роси…
Обізвалось сотнями відлунь.
І тому крізь простори туманні
Прямо в душу — здавна й дотепер —
Дивляться степи мої кохані
Голубими плесами озер.
Комментарии к книге «Альбатрос — блукач морів», Леонид Михайлович Тендюк
Всего 0 комментариев