«Зневажаючи закон»

Зневажаючи закон (fb2) - Зневажаючи закон (пер. Гарий Еремеевич Бурганский) (Бібліотека "Всесвіту" - 1) 858K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анна Клодзиньская

Анна Клодзінська

ЗНЕВАЖАЮЧИ ЗАКОН

Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Упорядник О. I. Микитенко}

_{Редактор Ю. С. Чикирисов}

_{Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова}

_{Переклад: Гарій Бурганський.}

_{Перекладено за виданням: Anna Klodzinska. W pogardzie prawa. Wydawuictwo Ministerstwa Obrony Narodowej. Warszawa, 1983.}

РОЗДІЛ 1

Старий ішов поволі, ледве плентався, щокілька кроків зупинявся. Його довгий, увесь у плямах, розстебнутий плащ плутався між ногами, а в руках у старого була ще й цератова сумка, яку він насилу ніс.

Старий дійшов до перехрестя й на мить зупинився; проте глянув не на світлофор, пін нахилив голову, наче шукав щось на тротуарі. Потім ступив на брук, не звертаючи уваги на машини. Міліціонер, що вже кілька хвилин спостерігав за діями старого, застережливо свиснув раз і вдруге. І саме в цю мить сірий «опель-рекорд», пронизливо вереснувши гальмами, спинився за кілька сантиметрів од старого, наче кінь, якого на ходу різко осадили.

Хтось крикнув, найближчі машини зупинилися, блокуючи рух. Великий червоний «Ікарус» нетерпляче загудів клаксоном — водій не знав, чому утворилася пробка. Міліціонер уже стопи біля старого, який мовчки поводив довкола вицвілими очима. З «опеля» вийшов високий чоловік з буйним хвилястим волоссям, довгобразе обличчя чоловіка зблідло від хвилювання.

— Але й реакція у вас! — шанобливо сказав міліціонер.

— Та ще й добрі гальма, — докинув хтось з юрби.

Голос водія «опеля» трохи тремтів.

— На щастя, встиг, ні з ким не зіткнувся…

Міліціонер перевів старого на той бік, потім озирнувся до водія, але «опель-рекорд» блискавично рушив. Міліціонер устиг запам'ятати лише літери на номерній табличці: «WAL», а цифр уже не побачив. Сержант міліції стиха вилаявся, однак йому відразу ж спало на думку, що це, може й краще: не доведеться заводити справу. Нічого ж не сталось, а водій, певно, не схотів устрявати в розслідування, бо й кому це до вподоби?

— Ну, і що мені тепер з вами робити? — сердито буркнув сержант до старого. — Документи у вас є?

Старий кивнув, почав тремтячими руками нишпорити по кишенях: витяг брудну хустинку, газету, пачку сигарет, аж поки нарешті знайшов зім'яту зелену книжечку і простяг міліціонерові. Той для порядку оглянув документи, знизав плечима й повернув назад. Пенсіонер, сімдесят вісім років, мешкає поблизу, — що з нього візьмеш?

— Надалі уважніше дивіться на світлофор, як переходитимете вулицю! — звично проказав сержант повчальним тоном, козирнув і пішов собі. Він знав, що саме такі старі, немічні люди найчастіше стають жертвами, бо вже не дуже тямлять, що таке дорожній рух, світлофор і переходи. «А може, — майнула в нього думка, — життя їм недороге, бо вони вже пережили все, що хотіли?»

Сірий «опель-рекорд» звернув у бічну вуличку й заїхав на стоянку. Водій вимкнув двигун і кілька хвилин сидів нерухомо, наче хотів охолонути після пригоди. Хай там що, а ледь-ледь не переїхав людину. Він витяг пачку «Мальборо» і запалив; дим виходив у прочинене вікно, а водій дивився просто себе. По той бік вулиці був невеличкий бар. Приємний заклад — доглянутий і затишний, з доброю кухнею. Сюди вчащали постійні клієнти — здебільшого працівники найближчих консульств та установ зовнішньої торгівлі.

Власник «опеля» знав усе це добре — адже баром керувала його дружина. Сам же він був тут мало не гостем, хоча приймали його завжди радо, бо він приносив гарний настрій, дарував усмішки знайомим і незнайомим, сіяв доброзичливі слова, що нічого не коштують, але багато дають. Інколи він навіть доставляв продукти або допомагав барові у фінансових справах, якщо, звичайно, мав на це час.

Власник «опеля» вийшов з машини, старанно її замкнув, прихопивши кілька пакунків, і попрямував до бару. Дехто з відвідувачів озирнувся.

— Як приємно знову вас. бачити, пане Казику! — заволав підстаркуватий актор з горбатим носом і чорними кошлатими бровами, який переважно грав ролі гангстерів та шахраїв.

— Просимо до нас, пане Казимире, — підхопила худа елегантна дама. — Що ж це ми вас так давно не бачили?

Він уклонявся, стискав простягнені до нього руки, розпитував про самопочуття, відповідав, пояснював, нічого, по суті, не пояснюючи, бо насправді аж ніяк не був базікою. До всіх посміхаючись, перепрошуючи, що дуже поспішає, Казимир зник у підсобці бару. Його дружина, яка вже давно встигла забрати в нього пакунки з продуктами, повернулася до стойки. Популярність чоловіка безсумнівно була їй приємною; до того ж це ще й приваблювало відвідувачів.

Жінка плавними рухами готувала каву, ховала гроші до каси, відраховувала решту, падала, чи до смаку було те або те, й журилася., побачивши чиєсь похмуре обличчя. Ця дрібна й сухорлява чорнявочка була гладенько зачесана, мала відкрите високе чоло і правильні риси обличчя. Здавалося, така врода мусить вабити чоловіків, але нічого подібного. Від пані Данути віяло якоюсь внутрішньою холоднечею, що тримала людей на відстані.

Рухом голови вона наказала одній з кельнерок стати до стойки, а сама подалася на кухню.

— Чогось з'їси? — спитала вона в чоловіка.

Казимир завагався, поглянув на годинника.

— Гаразд, — відповім він. — Дай пиріжків і кави.

— Знову поспішаєш? — Це вже скидалося на докір.

— Ніколи, — недбало кинув він, сів до маленького столика в кухні й почав їсти.

В прочинені двері зазирнув один з постійних відвідувачів.

— Пані Данусю, чи не заходив сьогодні Янек Завадовський? Пам'ятаєте, такий худий, з вусами і смутним обличчям?

— Ні, вже зо два дні не заглядав, — відповіла вона. — Нібито захворів… Але хтось казав, — пані Данута перейшла на шепіт, — що він хотів звести на себе руки!

— Він? А чого ж йому бракувало?

— Начебто вплутався в якісь брудні справи.

— Аж не віриться! Ти бач… — Відвідувач швидко зник за дверима.

Казимир доїв пиріжки, випив каву й посміхнувся до куховарки. Потім натяг куртку і з цигаркою в зубах, аби не бентежити зайвий раз відвідувачів, вийшов до машини чорним ходом.

У кімнаті панувала напівтемрява, лише біля дивана горіла маленька лампочка. Тихенько грало радіо. В постелі лежав чоловік, заплющивши очі й стомлено витягши руки вздовж тулуба. Дивлячись на сірі запалі щоки й жахливо непорушне обличчя, можна було подумати, що він уже номер; проте ледь помітний подих свідчив, що чоловік ще живий.

Чоловік навіть не ворухнувся, коли хтось обережно прочинив двері. До кімнати ввійшла медсестра, несучи на таці склянку з чаєм. Вона поставила чай на столик, усипала трохи цукру, вичавила півлимона, пригубила й скривилася.

— Надто гарячий, — прошепотіла вона.

Мабуть, хворий це почув, бо відразу розплющив очі.

— Я принесла чай, — сказала медсестра. — Треба ж чимось запити ліки. Як ви себе почуваєте?

Чоловік не відповів, лише розглядав стіни та меблі, щось пригадуючи. Іноді він зводив брови в болісному здивуванні. Жінка сіла на край дивана.

— Вам уже трохи покращало? — спитала вона. — Зараз дам вам таблетки.

— Чому я лежу? — відповів він запитанням. — І які таблетки?

— Та ви ж хворі. А таблетки прописав лікар.

Чоловік насторожився.

— Хто ви така? Й що тут робите?.. І взагалі, де я?

— Таж у себе вдома! Щоправда, лікар наполягав покласти вас до лікарні, але вона не погодилася.