«Льодовиковий період»

Льодовиковий період (fb2) - Льодовиковий період (пер. Віктор Ревуха) 465K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эберхард Паниц

Ебергард Паніц

ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД

Невірогідна історія

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З німецької переклав Віктор РЕВУХА}

_{Mitteldeutscher Verlag Halle-Leipzig, 1983.}

Я тут не бував ще ніколи,

Дихаю тут інакше,

Сяє яскравіше від сонця

Зірка, що поруч нього.

Кафка

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Довго довелося мені зі своєю сестрою Евою брести засніженим бездоріжжям. Про нічліг було годі й думати. Але пан Аншюц зголосився нам допомогти, він підбадьорив нас і показав, як добратися до готелю «Артус» під Волькенталем. Пан Аншюц, очевидно, хотів мати сусідкою мою сестру Еву, а зі мною йому доводилось просто миритися. «Моє любе малятко» — так називав він її вже першого дня нашого знайомства. А згодом, на другий чи третій день, він уже обняв її й сказав:

— Самому було б набагато важче, в такій ситуації людина людині конче потрібна.

До готелю «Артус» ми добралися саме тоді, коли сили нас остаточно полишили. Сніг заліплював очі, навіть сказати щось одне одному на морозі було неможливо. Коли я відчинив двері готелю й побачив безліч запалених свічок, які від протягу спалахнули яскравим колючим світлом, це видалося мені дивом. Хоча людей у залі не було видно, однак усе свідчило про те, що вони десь поблизу. На столах стояли келихи, тарілки, на вішалках висіли куртки й пальта; довкола нас тинялася, муркаючи, кішка.

— Слава богу, — сказав пан Аншюц, — ми вже на місці.

Мене сповила хвиля тепла й затишку. Вікна були забиті дошками, під стінами валялися столи й стільці, на килимах у коридорі не було жодних слідів, які нагадували б про якісь події. Я помітив — Аншюц, перш ніж піднятися сходами й зникнути в темряві, щось шепнув моїй сестрі. Лише згодом я побачив, що східці над другим поверхом круто обривались, а стіни й стелі в кімнатах ледве трималися, бо далі вже ні поверхів, ні даху не було. Не працювало, очевидно, й опалення, однак в одному каміні ще тліло кілька дровин — уламки дерев’яних деталей з верхніх поверхів. Я сів до вогню й підсунув крісло сестрі, щоб вона теж зігрілася й нікуди від мене не відходила. Відколи ми познайомилися з Аншюцом, я не міг нічого сказати їй віч-на-віч.

— Ти, звичайно, можеш собі робити що хочеш, — шепнув я сестрі. — Але дай нам спочатку отямитися, не встрянь у халепу.

— Міхелю, я рада, що ми тут, — відповіла вона й схопила мене за руку. — А що ж нам ще лишається? Аншюц мав рацію, лише тут ми почуватимемо себе більш-менш надійно. Чи, може, ти мав інші плани?

— Ні, — відповів я й відчув, як поступово зігріваються мої руки. Я роззувся, наставив ноги до вогню й порадив, хоч і безрезультатно, зробити це й сестрі. Виснажений до краю, я боровся з утомою й не знав, чим собі зарадити. Вже вечоріло, надворі все було сповите темрявою, про якийсь інший притулок марно було й думати. Якби нам довелося вирушити далі, то хто знає, чи мали б ми шанс дочекатись у такій холоднечі наступного ранку.

Ева теж занепокоїлась, вона ввесь час позирала вгору, на сходи, де зник наш випадковий попутник.

— Можливо, привівши нас сюди, він завдав собі зайвого клопоту? — запитала вона, і, щоб умовити її лишитися біля вогню, мені довелось докласти неабияких зусиль.

Я з самого початку не вірив, що Аншюц може розраховувати на цей готель. Можливо, тут взагалі немає вільної кімнати. Він нібито замовив номер телеграфом, але телеграма могла затриматися. І що з того, що директор готелю його друзяка з юнацьких років?

Потріскуючи, в каміні горіли дрова; більше тут не було чути ані звуку, все наче вмерло. Кішка зникла; якщо тут були якісь мешканці, вони, певно, спали. З працівників готелю теж ніхто не з’являвся на очі, навіть коли Ева загукала «Алло!.. Алло!..» Столи стояли неприбрані, в попільницях лежали недопалки, їх наче тільки-но загасили. На карнизі каміна, куди легко було сягнути рукою, стояла недопита пляшка коньяку.

— Якби знаття, — сказав я й показав на неї, — що тут уже закінчили трапезу й ніхто не прийде… Так чи так усе полетіло шкереберть…

— Це правда, — кивнула Ева й ще міцніше стиснула мою руку. — Чекати просто жахливо, а ця тиша… — Вона покликала пана Аншюца, однак той не відгукнувся. Коридор нагорі потонув у сутінках, бо свічка спалахнула востаннє й зовсім згасла. — Міхелю, — зашепотіла сестра й прихилилася до мене, — мене ніхто звідси нізащо не витягне, хай би там що…

Я налив собі коньяку й трохи випив, тоді дав Еві; вона лише покуштувала, сіпнулася й не дала мені далі пити. Сказала, що ми повинні мати свіжі голови, позсовувати крісла, кілька годин поспати, а вранці подумати, що робити далі.

— Так, — відповів я, — іншого вибору в нас немає.

Довкола валялися вовняні ковдри, достатньо було й крісел. Біля каміна лежали дрова, я взяв кілька полін і підкинув у вогонь. Витягнувши руки, босоніж, сидів я перед розпеченим каміном і не сахнувся навіть тоді, коли з нього бухнуло полум’я й підсмалило мені волосся. Головне, що ми втекли від лютої негоди, все решта не варте було уваги.

2

Нарешті, повільно переставляючи ноги й щось собі буркочучи, сходами зійшов Аншюц, умитий, щойно поголений.

— Я ж вам казав, — звернувся він до нас, дзеленькаючи ключем від кімнати. Підморгнувши, він дав його Еві й посміхнувся, мовляв, і мені, братові, теж можна чимось зарадити, лише треба трошки потерпіти. — Готельна прислуга збилася з ніг, до таких речей вона була не підготовлена. Але зрештою все залагоджено, не хвилюйтесь.

Я й не огледівсь, як зостався сам біля каміна й знову підкинув дров у пригаслий вогонь. Тим часом догоріла більшість свічок, із темного кутка вийшла кицька, спорожніла вже й пляшка. Кицька, чорна як смола, з білою головою, позіхнула, потерлася біля моїх босих ніг і пирхнула, коли з каміна посипались іскри. Я руками затулив од них тваринку, таку світло боязливу й водночас таку ласкаву. Лютий мороз — це було не найгірше в нашому становищі. Певною мірою сніг нас порятував. Коли почнеться відлига, зразу ж почнеться й оте страхіття, не виключено, що кожен наш крок буде кроком до загибелі. Ми мали зовсім обмаль часу, щоб усе зважити і, хай там що, глянути правді в очі.

Насамперед я пішов слідом за кішкою; вона повела носом біля двох-трьох дверей, перед якими стояло взуття. Виходить, що й крім нас у цьому готелі є пожильці, на яких можна розраховувати. Легковажний Аншюц, очевидно, щоб нас підбадьорити й вселити бажання вижити, намагався применшити наслідки страшної катастрофи. До моєї думки майже ніхто не прислухався. Йдучи за кішкою, я раптом побачив на першому поверсі Евині чобітки, які стояли поруч з його черевиками. Здавалося, тут так заведено — покладатись у всьому на готельну прислугу. Скрізь у цьому коридорі стояло взуття перед дверима — добрий десяток чоловічого й жіночого взуття, були там і дитячі черевички, і пара чобітків, на яких ще не розтанув сніг, як і на чобітках моєї сестри.

Я був босий, змерз, тож сів на останню сходинку під тимчасовим дахом і закутавсь у вовняну ковдру. Я не міг одвести погляду від дитячих чобітків, добре поношених, попросту драних, які недавно повернулися з дороги. Для ще однієї втечі вони вже не годились. Однак для такої втечі забракло б і сили, й невичерпної дитячої віри в те, що поза цими напіврозваленими стінами можна знайти інше затишне місце.

З такою думкою я й заснув і бачив себе у сні школярем, який ходить зеленою лукою. Я спостерігав за парочкою метеликів, що не розлучалася навіть у польоті. Ніжні крильця, збуджено потріпуючи в повітрі, мерехтіли всіма барвами веселки, довкола мене чулося дзижчання, починалась негода, метеликів зліталося щораз більше, вони шукали одне одного, знаходили й тоді у парі летіли супроти вітру. Мені стало страшно, і я прокинувся.