«Очікування шторму»

Очікування шторму (fb2) - Очікування шторму (пер. Тарас Сергійчук) 1954K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Николаевич Авдеенко

Юрій Авдєєнко

ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ

Повісті

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З російської переклав ТАРАС СЕРГІЙЧУК}

_{Перекладено за виданням: Юрий Авдеенко. Ожидание шторма. Воениздат, Москва, 1982.}

ЧОТИРИ ПОШТОВИХ ГОЛУБИ

Ніч. Березень 1920 року

Він не побачив людей. Долинському здавалося, що на пристані в голубуватому примарному світлі місяця між канатами і литими чавунними кнехтами лежать речі невизначеної форми, можливо, мішки з фуражем або якісь інші упаковані з тюки вантажі. Та коли він підійшов ближче, то зрозумів, що це люди. І впізнав двох козаків, що їх охороняли.

Північ студила вітром, що ринув із заходу. Й туман не розстелявся над морем. Навпаки, воно було ясним, але не виблискувало, як завжди, дуже м'яким, майже сріблястим, наче хутро песця, яке в Єкатеринодарі Долинський виграв у барона Хайта. Офіцери тоді коротали вечір у Дворянському зібранні. Розважалися картами. Як правило, грали в «двадцять одно». Хайту щастило. Долинський спочатку програвав йому по великому рахунку. Але потім доля відвернулася од барона, і він спустив усе, аж до шкурки голубого песця, що потрапила до нього лише богові відомими шляхами.

Барона Хайта вбито біля Касторної, коли він під прикриттям чотирьох танків вів ескадрон на село Успенське. Танки спочатку наробили паніки у стані противника. Більшовики гукали:

— У, мерзотники! Якісь вози пустили, що йдуть і стріляють.

Трохи згодом оговтались. І до гармат…

Два танки довелося на буксирах відтягувати у Касторну. Для ремонту. Барона теж доставили на станцію. Тільки ремонт йому вже не знадобився. Він помер біля конов'язі, протягнутої по чотирьох гладких дубових стовпчиках. Кінь його крутив хвостом, дико водив очима і гриз вудила, силкуючись звільнитися від прив'язі, нарешті шарахнувся зі страху по флангу ескадрону, підминаючи і людей, і амуніцію.

Шкурку песця Долинський думав перетворити на талісман, на свого роду шагреневу шкіру. Та в тифозному Ростові її з'їли щури…

— Підняти людей! — сказав Долинський козакам.

Один із козаків, очевидно, старший, крекчучи, підвівся з кнехтів, поправив лямку карабіна, що сповзла з плеча, і сказав неголосно, а швидше нудно:

— Піднімайтеся, громадяни. Мабуть, не глухі. Команда їхнім благородієм подана.

Люди вставали без підганянь. Не швидко і не повільно. А спокійно, з вичікувальною обережністю…

Долинський одразу ж вирішив не дивитися їм в обличчя, але серед дев'яти різних за віком жінок стояла дівчинка років семи з притиснутим до грудей плюшевим ведмедем, у якого було відірване ліве вухо. Долинський не стримався, зупинив погляд на дитині. Відчув холод між лопатками. «Їй також холодно», — подумав він. Була середина ночі. Звичайно ж, дівчинка хотіла спати.

Люди не знали приготованої для них долі. Біля жіночих ніг темніли валізи, горбилися клунки. Долинський подумав: «Треба сказати, щоб не брали речей». Але тут же відмовився од цієї думки: жінки захвилюються, запанікують.

Широка баржа чорною плямою похитувалася біля пристані. Вода хлюпотіла. Матроси з буксира, над яким горіла жовта каламутна лампочка, лаштували на баржу трос. Буксир був утричі менший за баржу. Чорна труба стирчала над ним, наче капелюх.

Капітан буксира — здоровань у незастебнутому бушлаті — віддано дивився у вічі Долинському.

Долинський сказав:

— На баржі лишіть надійного матроса. Нехай він за нашим сигналом відкриє кінгстон, а потім під охороною перейде на буксир.

— Усе буде в ажурі, ваше благородіє.

Військово-польовий суд засудив заарештованих підпільників до смертної кари через розстріл. Тим часом начальник контррозвідки на свій страх і ризик вирішив зробити інакше. Він не вважав себе жорстоким за вдачею, але, за його розумінням, жорстокості вимагав час. І в Долинського виробився свій власний погляд щодо державних злочинців. Він вважав, що кожна людина, незалежно від її політичних поглядів, багато разів замислиться, коли знатиме, що за скоєний злочин понесе відповідальність не лише вона особисто, а й члени її родини, нехай навіть невинні. Ось чому Долинський вирішив вивезти на старій баржі засуджених до смерті підпільників разом з їхніми сім'ями, а там, у морі, відкрити кінгстон — клапан у підводній частині судна, який служить для доступу забортової води. З відкритим кінгстоном баржа не протримається на воді й чверті години.

Абазінський проспект похмурою діркою темнів між високими пірамідальними тополями. Блимаючи фарами, з проспекту до набережної виповз вантажний автомобіль. Грюкнув задній борт. І ніч підхопила звук, як гори луну. Конвой привіз заарештованих. Їх було четверо. Троє — з заводу «Дубло». І один — з заводу «Юрмез». Із того самого осоружного «Юрмезу», де діяла могутня більшовицька організація на чолі з невловимим Бугай-Кондачковим^[1]. Чоботи козаків гучно гупали по дерев'яному помосту пристані. Заарештовані ж були босоногі. Пересувалися майже нечутно, обірвані, побиті, обличчя кожного наділене спокоєм — не тупим, безвихідним, а натхненним, як на іконах.

Котрась із жінок зойкнула і голосно заридала. Та козак вигукнув:

— Припинити!

І ридання стихло. Тільки чулося похлипування, рідке, приглушене.

Четверо й дев'ять. Тринадцять! Погане число. Долинський сказав козакові:

— Дитину в баржу не садіть. Нехай залишається.

Козак схопив малу за плечі. Але вона продовжувала триматися за материну спідницю і, обливаючись слізьми, кричала:

— Мамо! Мамо! Я з мамою! Мамусю, не лишай мене!

Жінка років двадцяти шести, з косою, вкладеною довкруги голови, з правильним чистим обличчям не знала, що ж їй робити. Може, вона передчувала біду, яка чекала їх усіх там, на баржі. Тому лише бурмотіла:

— Донечко, мила…

Козак сильно смикнув дівчинку. Ведмедик, якого вона притискала до грудей, випав, перевернувся по пристані й шубовснув у воду. Долинський побачив, що він плаває лапами догори. І очі в нього сяють, як у живого.

Дівчинка ридма ридала. Долинському було моторошно слухати її крик. Він подумав про загадковість буття: чому все-таки це маленьке життя так настійно поривається до смерті? «Фатум, доля, — дещо пишномовно визначив він. — Так, її величність доля».

Долинський махнув рукою:

— Залиште дівчинку з матір'ю.

Коли з баржі забрали трап, начальник горнізонної контррозвідки піднявся на палубу буксира.

… Через півгодини буксир і ведена ним баржа були далеко в морі. Воно, як і раніше, виглядало м'яко-голубим, але місто зникало в темряві. І гори зливалися з небом, темним і дуже зоряним…

— Давайте сигнал, — сказав Долинський.

Вуса капітана буксира надломилися в посмішці:

— Усе буде в повному ажурі, ваше благородіє.

Потім капітан підняв руку, в якій був затиснутий здоровий металевий болт. І пітьма розкололася кутастою блискавкою. І забортова вода шумно прийняла тіло Долинського…

Начальника контррозвідки врятувало чудо у вигляді гострого іржавого буя, зірваного весняними штормами з якогось чорноморського пляжу. Тільки на світанку Долинського знайшов патрульний катер. Матроси не могли розчепити пальці, якими задубілий контррозвідник тримався за обривок каната. Довелося звернутися по допомогу до ножа.

Трупи козаків, що несли охорону на баржі, виловили тільки на п'яту добу. Баржу буксир відвів до червоних у Новоросійськ.