«Вождь червоношкірих (Збірник)»

Вождь червоношкірих (Збірник) (fb2) - Вождь червоношкірих (Збірник) (пер. Ольга Федорченко) 2244K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - О. Генри

О. ГЕНРІ

ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ

Оповідання

ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ

На перший погляд план був бездоганний. Але стривайте, я все вам розповім. Ідея з викраденням вперше спала нам на думку, коли ми, тобто я та Білл Дрискол, саме були на Півдні, в Алабамі. Трапилося це, як потім висловився Білл, «під час тимчасового потьмарення розуму», та це до нас дійшло тільки згодом.

Було там містечко — пласке, як тоненька перепічка. Була у нього, як водиться, і назва — Верховина. Ну, а мешканці — найтиповіші представники миролюбного і вдоволеного собою селянства, які зроду-віку танцювали навколо Мейпола^[1].

Наш із Біллом спільний капітал дорівнював приблизно шестистам доларам. Нам потрібні були всього лишень зайві дві тисячі, щоб прокрутити одну цікаву і не зовсім законну справу в Західному Іллінойсі. Обговорення відбувалося на парадних східцях місцевого готелю. Чадолюбство, вирішили ми, в заміських умовах є значно міцнішим; тому, а також із деяких інших міркувань, проект викрадення дитини ліпше втілити в життя у маленькому містечку, поза межами інтересів газет, котрі миттю вишлють перевдягнених репортерів нишпорити і підігрівати плітки. Ми знали, що Верховина не могла виставити проти нас нічого серйознішого за констеблів, можливо, кількох вайлуватих шпиків і парочки розгніваних статей у тижневику «Фармерс Баджет». Тож усе начебто складалося добре.

Жертвою ми обрали єдину дитину непересічного мешканця на ім'я Ебенезер Дорсет. Батько був поважним і економним фахівцем з іпотеки, незворушним і твердим збирачем коштів за борговими документами, ним самим попередньо викупленими, і спеціалістом із питань відмови у праві викупу застави через прострочення. Малий — хлопчик років десятьох із видатними веснянками і волоссям кольору обкладинки журналу, який ви купляєте на лотку в очікуванні потяга. Ми з Біллом вирахували, що Ебенезер не пошкодує віддати за хлопця дві тисячі доларів і ні центом менше. Але чекайте, я все вам розповім.

Десь за дві милі від Верховини стоїть невелика гора, поросла густими кедровими хащами. Зі зворотного її боку, ближче до верхівки, є печера, де ми припасли провізію. Одного вечора після заходу сонця ми проїжджали в кабріолеті повз будинок старого Дорсета. Малий був надворі — жбурляв камінцями в кошеня, що сиділо на паркані на тому боці вулиці.

— Агов, малече! — каже Білл. — Не хочеш отримати пакет цукерок і промчати з вітерцем?

Хлопчисько уламком цеглини поціляє Біллу прямісінько в око.

— Це коштуватиме старому зайві п'ятдесят доларів, — буркоче Білл, вилазячи з кабріолета.

Хлопчисько бився незгірше за дорослого ведмедя, та врешті-решт нам пощастило закинути його в кабріолет і забратися геть. Ми привезли малого до печери, я прив'язав коня в кедровій гущавині. Коли зовсім стемніло, я відігнав кабріолет назад у маленьке селище, де ми напередодні його винайняли, і пішки повернувся до гори.

Білл саме ліпив собі лейкопластир на подряпини й синці на обличчі. За великим каменем, що лежав біля входу в печеру, палахкотів веселий вогонь. Малий спостерігав за горщиком із паруючою кавою. У рудому волоссі красувалися дві пір'їни з хвоста американського грифа.

Підходжу я ближче, а він тицяє в мене палицею і заявляє:

— Гей! Клятий блідолиций, як смієш ти заходити до табору Вождя Червоношкірих, жаху довколишніх рівнин?

— З малим усе гаразд, — каже Білл, закочуючи холоші штанів і оглядаючи синці на гомілках. — Він грається в індіанців. З цим хлопцем і шоу Буфало Білла^[2] здасться дрібничкою на кшталт магічного ліхтаря з краєвидами Палестини у міському палаці. Я — Старий Генк Трапер^[3], полонений Вождя Червоношкірих. На світанку з мене знімуть скальп. Хай йому грець! Цей малий добряче буцається!

Малий, здавалося, переживав найкращі моменти свого життя. Захват від того, що він опинився в таборі у печері, змусив його забути, що насправді це він полонений. Він одразу охрестив мене Зміїним Оком, шпигуном, і оголосив, що тільки-но його хоробрі воїни повернуться зі стежки війни, мене з першими променями сонця зварять живцем.

Потім ми сіли вечеряти. Він натоптав повний рот бекону з хлібом і підливкою та заговорив. Застільна промова звучала приблизно так:

— Мені тут подобається. Я ніколи не ночував у таборі, але у мене колись жив ручний опосум, і мені вже виповнилося дев'ять років. Ненавиджу ходити до школи. У тітки Джиммі Телбота пацюки з'їли шістнадцять яєць крапчастої курки. А в цих лісах є справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме від того, що дерева колишуться? У нас було п'ятеро цуценят. Чому в тебе такий червоний ніс, Генку? У мого батька багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі хльоснув батогом Еда Вокера. Я не люблю дівчисьок. Без ремінця жабу не зловиш. А які звуки видає бик? Чому апельсини круглі? А у вас у цій печері є ліжка? Де я спатиму? В Амоса Мюррея на ногах шість пальців. Папуга вміє говорити, а мавпи і риби — ні. Скільки треба додати, щоб вийшло дванадцять?

Кожні кілька хвилин малий згадував, що він — страхітливий червоношкірий, хапав палицю-рушницю і навшпиньках скрадався до виходу з печери, щоб не проґавити розвідників ненависних блідолицих. Час від часу він видавав бойовий клич, котрий змушував Старого Генка Трапера тремтіти. Хлопчисько залякав Білла з самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — запитав я, — тобі не хочеться додому?

— З якого б це дива? — відповідає він. — Вдома зовсім не цікаво. Я терпіти не можу ходити до школи. А в таборі мені подобається. Ти ж не відвезеш мене додому, Зміїне Око, правда ні?

— Просто зараз — ні, — кажу я. — Ми ще трохи поживемо в таборі.

— Чудово! — радіє малий. — Мені в житті не було так весело!

Спати ми лягли годині десь об одинадцятій. Розстелили широкі ковдри та покривала і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Ми не боялися, що він утече. Хлопчисько три години не давав нам заснути, підстрибуючи, хапаючи «рушницю» й пронизливо волаючи по черзі нам у вуха: «Тихо, брате!» — коли уявний тріск гілки чи шелест листя підказували його юній багатій фантазії, що до нас потайки наближається жорстока банда. Коли я нарешті забувся в неспокійному сні, мені примарилося, що мене викрав і прив'язав ланцюгами до дерева рудочубий кровожерливий пірат.

На світанку мене збудила серенада переляканого Біллового вереску. То були не крики, не вигуки, не ревіння, не хрипи, не гарчання, тобто не ті звуки, котрі ви очікуєте почути із чоловічої горлянки, — то був просто до непристойності пронизливий нажаханий вереск, який видають жінки, забачивши привида чи гусінь. Моторошно почути в печері на світанку, як отак верещить дужий, відчайдушний, кремезний чоловік.

Я схопився на ноги, щоб з'ясувати, в чому річ. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, схопивши його однією рукою за чуприну. В другій хлопець тримав гострий похідний ніж, яким ми краяли бекон. Малий заповзято і дуже реалістично намагався зняти з Білла скальп — згідно з проголошеним учора ввечері вироком.

Я відібрав у малого ніж і змусив його знову лягти. Та Білл уже зламався. Він ліг на своєму боці лежанки, але відтоді завжди, доки хлопчик залишався з нами, спав із розплющеними очима. Я трохи задрімав; утім, ближче до сходу сонця я згадав, що з першими його променями мене мають прив'язати до стовпа та спалити. Ні, я не хвилювався, не боявся — я просто підвівся, сів, запалив люльку й обперся об камінь.

— Чого так рано підвівся, Семе? — поцікавився Білл.

— Я? — перепитую я. — Щось у мене плече ниє. Гадаю, коли трохи посиджу, воно відпустить.

— Ти брехун! — каже Білл. — Ти боїшся. Тебе засудили до спалення живцем на світанку, і ти злякався, що малий виконає обіцянку. Він би так і вчинив, якби зміг знайти сірники. Слухай, Семе, ну хіба не жах, га? Думаєш, є на світі людина, яка б заплатила гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?