«Метаморфози»

Публій Овідій Назон Метаморфози

Співець одвічних перевтілень

«Метаморфози» («Перевтілення») — найбільша за обсягом у римській літературі поема, найзначніший твір Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.), останнього з великих поетів «золотої доби» римської літератури. Так іноді називають літературу часів правління імператора Октавіана Августа (від 27 р. до н. е. до 14 р. н. е.) з уваги на справді блискучі її досягнення: Вергілій, гідно позмагавшися з Гомером, створив «Енеїду» — національний епос римлян; Горацій, взоруючись на давньогрецьких поетів, подарував Римові яскраву лірику, довів до мистецької досконалості суто римський жанр — сатиру і винайшов, окрім того, оригінальний вид поетичного твору — філософське послання. Тоді ж на повний голос зазвучала елегія — жанр, яким, за словами Квінтіліана, римляни кинули виклик грекам.

Розквіту літератури та мистецтва великою мірою сприяв мир. Припинення громадянських війн, що впродовж століття спустошували Італію, офіційна ідеологія пов’язувала начебто з наближенням повторного «золотого віку» — часів міфічного Сатурна, коли на землі панували злагода, справедливість і достаток. Усі ці щасливі переміни започаткував Октавіан, що виступив на політичній арені як спадкоємець Гая Юлія Цезаря і месник за його вбивство. Перемога в морській битві з Антонієм коло Акцію (31 р. до н. е.) та наступне завоювання Єгипту відкрили Октавіанові шлях до єдиновладдя, яке він, одначе, старанно замасковував, передусім — політикою відновлення старої республіки, її релігії та моралі. Тим-то, склавши з себе надзвичайні повноваження (27 р. до н. е.), Октавіан не назвав себе ні царем, ані диктатором, зате радо прийняв прізвисько Август («звеличений божеством»), а також — принцепс, тобто «перший з-поміж громадян». Низка важливих повноважень, зокрема найвища військова влада, все-таки залишились у руках Октавіана, що робило його, по суті, необмеженим правителем Римської держави.

За таких умов для Августа було вкрай важливо схилити на свій бік громадську думку, домогтись того, щоб ідеї реставрації республіки, повернення до звичаїв та релігії предків набули загального визнання. Проголошувати ці ідеї мала передусім поезія. Неоціненну послугу в тій справі зробив імператорові Гай Цільній Меценат. Проникливий політик і водночас тонкий знавець літератури, він став покровителем поетів; обережно але наполегливо скеровував їхню творчість річищем характерних для доби Августа ідейних течій. Так Вергілієва «Енеїда» прозвучала не тільки як епічний гімн римському народові: вона була обґрунтуванням нового політичного ладу — принципату Августа; в дусі соціально-політичних заходів принцепса були складені й «Римські оди» Горація. Але, перш ніж міркувати про те, наскільки щирими були «офіційні мотиви» в творчості великих поетів, треба врахувати, що і Вергілій, і Горацій — з тих, кому випало пізнати на собі страхіття кривавих міжусобиць; їхнє покоління вистраждало мир і знало йому ціну.

Інша річ Овідій, молодий поет епохи Августа. Його свідомість формувалась уже тоді, коли, за словами Таціта, «тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті, а найбільше суворі порядки принцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше».

Овідієві, на відміну від його попередників, ніщо не заважало пройти основні етапи навчання, доступні синові матеріально забезпечених батьків, тим паче, що Овідіїв батько, пишаючись давньою належністю свого роду до вершницького стану, прагнув дати своїм синам — Луцієві і на рік молодшому Публієві — щонайкращу освіту. Насамперед була початкова школа в рідному Сульмоні, італійському місті в передгір’ях Апеннін, поблизу Рима. Потім, уже в Римі, — граматична школа; вчитель-«граматик», читаючи з учнями грецьких та римських авторів, давав пояснення з історії, географії, астрономії і, найчастіше, — з міфології. Вищим етапом навчання була риторична школа. Тут під орудою досвідчених ораторів знатні римські юнаки опановували таємниці красномовства, готуючись переважно до судової кар'єри, бо ж усі важливі державні справи вирішувала тепер одна «найавторитетніша» людина — імператор. Основною формою навчання були так звані декламації — ораторські вправи на історичні та міфологічні теми. Вони ділились на контроверзи, тобто суперечки, що імітували судовий процес, та свазорії — умовляння і поради, що вкладалися в уста історичних та міфологічних осіб. Цінувався дотеп, несподіваний хід думки, свіжа сентенція, вміння по-різному трактувати ту саму тему і, звісно, будувати свій виступ за всіма правилами ораторського мистецтва. Овідій, за свідченням його сучасників, блискуче задовольняв усі ці вимоги риторичної школи, крім хіба що останньої: наділений багатою уявою, він уже тоді залюбки поринав у світ міфології, навдивовиж легко складав вірші, геть не дбаючи про майбутню судову кар’єру.

Не судилося виповнитися мріям старого вершника із Сульмона, дарма що його сини з весною увійшли в життя, а з миром — у повноліття. Ледве сягнувши зрілого віку, помер старший, хворобливий, син. Не виправдав сподівань і молодший, хоча й успішно завершив освіту в Римі. Побувши членом колегії тріумвірів, тобто одним із нижчих міських урядників, а потім — судової колегії децемвірів, він незабаром перейнявся такою нехіттю до службової кар'єри, що рішуче відмовився від державних посад, задовольнившись належністю до вершницького стану. Не порадував батька й сімейними справами. Невдалим був перший шлюб: як згадує поет у своєму автобіографічному творі («Скорботні елегії», IV, 10)[1], його одружили мало не хлопцем з не милою йому, непутящою жінкою. Розлучившись, він одружується вдруге. Але й ця дружина, хоч подарувала йому дочку, недовго перебувала з ним у шлюбі.

Що ж до самого Овідія, то він, глибоко переживши смерть брата, не дуже переймається життєвими невдачами. Певно, й не називає їх невдачами. Його подальший життєвий шлях невіддільний від поезії, що вимагає творчого дозвілля; це дозвілля він і вважає найкращим даром для себе. Мандрівка Грецією та оспіваним у Гомера узбережжям Малої Азії, відвідання багатої на легенди Сицилії стали не тільки вінцем освіти, а й поштовхом до творчості. «Почуття, що викликає в нас оповідь, не може зрівнятися з тим радісним захватом, що дає споглядання», — скаже на схилі віку автор «Метаморфоз», поеми, де так багато насиченого барвами простору. Та поки що, вражений широтою обріїв, натхненний грецькими зразками, юнак береться до епосу «Гігантомахія», а також пише трагедію «Медея», яку високо поцінували тогочасні літературні критики.

Блискучий поетичний дебют Овідія не випадково пов'язаний з елегією, що була справжнім дитям свого часу. Саме в цьому жанрі найповніше відобразилися настрої представників середніх верств населення, які не знаходили, та й не шукали, поля для суспільної діяльності в умовах принципату Августа й поринали у сферу особистого життя. Не дивно, що римські поети-елегісти були палкими прихильниками александрійської поезії з її увагою до особистих переживань і стояли осторонь від тодішнього літературного класицизму, характерного для творів Вергілія і Горація. Овідієві було двадцять років, коли він узявся до любовних елегій. Поет із вдячністю згадує зачинателя римської елегії — Корнелія Галла, свого однолітка Альбія Тібулла та Секста Проперція. Овідій, однак, не був лиш наслідувачем: свої елегії він складав у цілком іншій тональності, що відображає своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові:

(Любовні елегії, II, 4,10)

Ця життєрадісна поетова закоханість зумовила грайливе, подекуди й легковажне, трактування теми кохання. Публічні декламації, поява трьох книг «Любовних елегій» одразу ж принесли їх авторові загальне визнання. До Овідія горнеться «золота молодь» Рима. Не сприймаючи насиченої філософськими роздумами поезії Горація, не захоплюючись високою героїкою Вергілієвої «Енеїди», байдужа, зрештою, до моралізаторських настанов Августа, вона вбачає в Овідієві свого поета.

Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Мистецтво кохання», що містить практичні поради для закоханих — молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер не вельми поважній справі. «Мистецтво кохання», окрім того, прозвучало немовби глузливим відгомоном на низку законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» — своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Мистецтва кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».

З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Та не з тим, щоб на догоду Августові оспівати, нарешті, подвиги предків, рівнятись на їхню військову та громадянську мужність. Цей клопіт (як це робив не раз і Горацій) він полишає іншим, його влаштовує дозвілля, витонченість і розніженість, що запанували з «віком Августа» в оздобленому мармуром, щедрому на радощі Римі; до душі все те, з чим цей же Август безуспішно боровся. Взоруючись на деякі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» — любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини — реальні й міфічні постаті — чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема вправи в умовляннях — свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували — щоправда, на вищому, міфологічному рівні — любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета — йому було вже за сорок, — а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.

Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» — своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, то цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно — поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей — у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.

Овідій — у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» — повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета до соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. е. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії). Поет сам неодноразово підкреслює, що згубив його власний хист — вірші, передусім «Мистецтво кохання». Був і якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене» (мабуть, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім’ю), але цей натяк Овідія залишився нерозгаданим. Перед від’їздом вигнанець у відчаї спалює «Метаморфози», хоча саме цю поему вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником; друзі, на щастя, зберегли копії твору. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною» («Скорботні елегії», І, 1, 122). Наче легендарний Фаетон, озирнувся Овідій з далекої чужини на Рим і зрозумів, що повернутись йому не доведеться. І все-таки надія жевріла. Вона і мучила поета, і тримала його при житті. Втім, вигнанець не називає своє існування життям — таке неподібне воно до того, що було в Римі: барви й рух змінилися монотонністю скіфської зими; широке коло друзів — самотністю; легкість у роботі — втомою. Не називає свій стан і смертю, бо триває біль, а найголовніше — пам’ять невтомно являє перед «очима душі» всі подробиці щасливої минувшини. Вигнаний і з життя, і зі смерті — саме таким уявлявся поетові стан перевтілення («Метаморфози», X, 487). Мав, однак, Овідій велику перевагу над оспіваними в поемі перевтіленими постатями: їхні страждання «не мали своїх слів», були німими (X, 506), він же мав змогу їх висловити. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною печальною струною. Поступово постають п’ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».

Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі — він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця — ось що врятує тебе…» Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка однак дала йому притулок — «воду й вогонь», — яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів, — свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.

«Метаморфози» стали, отже, на межі, що відділила більшу, світлу, частину життя — «п’ятдесят бездоганно прожитих років» — од похмурого, мовби помноженого стражданням, десятиліття, яке поет провів у вигнанні.

Нещодавно ж (2017 р.), вшановуючи 2000-ну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета.

Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Чимало спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. е.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. е.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. е.). Були такі спроби й у римській літературі, наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення притаманний не лише греко-римській давнині: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі в українських баладних піснях. Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення — порівняння і метафори. В українській баладі, наприклад, чоловік стає каменем, бо покинув «жону і дрібних діток»; в Овідія на камінь перетворюється горда дівчина, що знехтувала коханням, призвівши до загибелі закоханого в неї юнака (XIV, 750), — в обох, отже, було кам'яне серце. Лікаон (І, 233) не тільки вовком завив серед поля, а й став ним, бо хижий і жорстокий був, як вовк, його відповідником у слов’ян може бути вовкулак — відлюдькувата, лиха людина, що, за народним повір’ям, обертається у вовка. Аскалаф перетворився на зловісного нічного пугача (V, 545), бо темний, лихий задум зринув у його душі. Між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв’язок, однакова тривка схильність до чогось. «Ось яка постійність душі!» — дивується, підмічаючи цей зв'язок, Овідій (XI, 293). Спостережливий художник, він дуже влучно описує також зовнішню схожість, наприклад, між Лікаоном і вовком:

(І, 237–239)

Чимало перевтілень пов'язано з магією. Одні заклинання несправедливо карають людину — так у «Лісовій пісні» Лесі Українки Килина заклинає Мавку у вербу; в «Метаморфозах» злостива Юнона змінює німфу Каллісто на ведмедицю. Інші — відновлюють справедливість, приносять людині полегшення. Так і в Шевченковій баладі нещаслива дівчина стає тополею, символом печалі; на античному ґрунті відповідний символ — кипарис: у нього з волі богів перевтілюється юнак, який теж переступив за межі своєї туги (X, 135).

З мотивами давніх народних казок перегукуються перевтілення, в яких здійснюються нереальні бажання: омолодитися, розбагатіти, злетіти птахом у повітря чи просто вихопитися із свого тіла. Звідси легенда про чарівницю Медею, що повертала молодість (VII, 289), про Мідаса, що самим своїм дотиком кожну річ перемінював у золото (XI, 100), про Нарциса, що став квіткою (III, 510), незліченні перекази про перевтілення людей у птахів (наприклад, в одній із українських пісень дочка летить до матері зозулею; птахою за своїм милим полинула дівчина і в Овідія — VIII, 150).

Легенди про перевтілення часто видаються й наївною спробою пояснити сповнений загадок світ. Чому так сумно кигиче над морем чайка? Чому з дерев скрапує, наче сльоза, золотавий бурштин? Чому ворон такий смолисто-чорний, чому так дивно забарвлене пір’я у павича і дятла? Чому такий сумовитий голос в очеретяної сопілки? Чому таку тугу чути в муканні корови? Допитливі елліни не переставали дивуватись, не залишали без відповіді жодне питання: їхня фантазія була невичерпною. Та якими б різноманітними не були легенди про перевтілення, всі вони передбачають уявне, містичне злиття людини з іншими істотами й речами, всюди стирається межа між світом органічної та неорганічної природи.

З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу — переселення душ, яку розвинув грецький філософ VI ст. до н. е. Піфагор. На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена, що дошукувались єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному тілу безсмертну, божественного походження, душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси й заборона вбивати тварин і споживати їхнє м'ясо). Про це ж, образно, — учень Піфагора Емпедокл: «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді». Теорія Піфагора цікавила багатьох у Римі часів Августа. Овідій — передусім поет, тож, звісно, не був, серед тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу — ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».

Чому саме легенди про перевтілення обрав Овідій матеріалом для свого найзначнішого твору? Таке питання постає перед кожним, хто знайомиться з «Метаморфозами». Вважають, що тут не обійшлося без впливу елліністичної поезії. Одначе, уважніше приглянувшись до «Метаморфоз» у контексті всієї творчості поета, можемо помітити й глибші причини, що спонукали Овідія порушити цю тему. Не забуваймо, що першим захопленням поета був образ непогамовної в своїх пристрастях Медеї. До цієї постаті, вслід за Евріпідом, зверталися ті, кого приваблювали незвідані глибини людської душі, де так часто стикаються дві суперечливі сили: розум і серце. Овідієва «Медея» не збереглась, але й у «Метаморфозах» вирізняється ця демонічна жінка. «Розум одне мені радить, іншого — серце жада», — повторює поет її устами думку Евріпіда, якого Арістотель назвав «найтрагічнішим серед поетів». Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Великою мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)… Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов’язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі — чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Нарцисом, перетворюється в самий тільки голос… За тією межею, однак, — ще більша мука: залишається пам’ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами — на цьому неодноразово наголошує поет (І, 640; IV, 580 та інші). Ось чому перевтілення, за Овідієм, — це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю (X, 487), а й щось гірше, аніж сама смерть (X, 699). Це — приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням. Іноді ж Овідій аналізує почуття любові наче й справді з погляду науковця-психолога. Так Аталанта, у якої визріває кохання до Гіппомена (X, 614–619), дошукується, що ж конкретно їй подобається в ньому: молодість, мужність чи знатне походження, тобто хоче збагнути те, що в давнину ще прийнято було вважати ірраціональним.

Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока, — душевне сум’яття, страждання. І що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька (X, 489–498): розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою, що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі далі терпіти, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». Закам'яніння і смертельний холод, наче «невиліковне лихо» — рак, повільно, охоплюють усе тіло Аглаври, яку довго мучила чорна заздрість (II, 820–833). Темним од темних її думок став і камінь, у який вона обернулась. І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так кам'яніє Ніоба (VI, 303–312), чайкою злітає Алкіона (XI, 731–735), самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда (VIII, 715–719), блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, тож і муки в ньому не відчутні (І, 547–552). У білу телицю обертається неповинна Io (І, 743)… Описуючи процес перевтілення, Овідій дбає про його правдоподібність, продумує кожну подробицю: у стрімкої Дафни спочатку зеленню береться волосся, що розвівається у неї за плечима, і тільки насамкінець у землю впивається цупким коренем нога (нерухома в момент перевтілення Мірра дерев'яніє навпаки — від стіп до голови).

Овідій — натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх (IV, 230) примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті… не потриває ніщо» (XV, 259–260). Не випадково перші два слова, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі, — це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах». Дивно звучали б мотиви перевтілення, скажімо, у Горація — співця поміркованості, внутрішньої зосередженості і спокою, — який сумною долею Фаетона остерігав усіх тих, що плекають далекосяжні мрії. Овідій, хоч і повторює устами Феба стародавню мудрість: «Серединний шлях — найпевніший», але наче й сам німіє од захвату, коли перед юнаком Фаетоном раптово «сяйнула небес далина неозора», наче й сам чує під ногами стрімку Фебову колісницю, яку вогненні коні поривають манівцями всесвіту. Мовби заздрить батькові Фаетона, сонячному богові, який веде своїх коней «всупереч руху небесних сфер» у космічному безмежжі.

З особливим захопленням читаєш (і перекладаєш) саме ті місця «Метаморфоз», де зображено рух. Назавжди запам’ятовується дощовий крилатий вітер Нот (І, 264–267): ритм вірша передає реальне відчуття лету; красуня Аталанта, що біжить «швидше, ніж пущена скіфом стріла» (X, 589); «прудкіша од вітру» Дафна (І, 502). А яким точним є, наприклад, образ факела, що, описуючи багряні кола, «вогнями вогні доганяє» (IV, 508).

Перевтілення, власне, цікавить Овідія ще й тим, що воно, звершуючись, мовби зафіксовує рух — і зовнішній, і внутрішній, душевний, порив. Під таким кутом зору він сприймає й скульптуру, що чималою мірою живила «Метаморфози»: в кожній статуї бачить передусім зупинену мить, що триває в мармурі. Так один по однім кам’яніють воїни, кидаючись на Персея, що тримає голову Медузи (V, 185–206). Кожен обертається у камінь по-своєму (одноманітність — не для Овідія): цей — з витягнутим мечем у руці, той — з піднятим над головою списом; один, не встигши вимовити слова, так і залишився з напівроззявленим ротом, в іншого назавжди застиг благальний вираз на обличчі; спливаючи, закам'яніла й сльоза. По-різному обертаються у камінь супутниці Іо, ставши «пам’ятниками гніву» Юнони (IV, 550–562). Так і діти Ніоби (а їх чотирнадцять) гинуть від «різних ран» (VI, 224–300). І саме вияв, здавалося б, невловимих, перелітних душевних порухів, увічнення їх в твердому матеріалі дивують Овідія найбільше. Зауважмо, до речі, як пильно приглядається поет-психолог до виразу людського обличчя, спостерігаючи на ньому напружену боротьбу протилежних почуттів, наприклад, в Алтеї (VIII, 467–470). Чи це не вияв постійного прагнення зазирнути в душу людини, в якій «так багато глупої ночі» (VI, 472) — «великої годувальниці турбот» (VIII, 81)?

Подивляючи мальовничість і скульптурну чіткість Овідієвих образів, пригадуємо Горацієве порівняння: «Поезія — наче картина». «Метаморфози» блискуче підтверджують влучність цього вислову. Проте саме в цьому творі чимало такого, що виходить поза рамки можливостей тогочасного живопису. Овідій не обмежується основними барвами традиційної палітри: його цікавлять напівтони, дивує, наприклад, веселка, де сусідують різні кольори, але грані між ними — непомітні (VI, 66). Він підмічає, як викладений білим мармуром, осяяний сонцем покій повниться ледь помітною рожевістю від багряного покривала (X, 596); стежить за різними відтінками, яких набуває небо від світанку й до заходу сонця, за мінливим забарвленням місяця протягом ночі (XV, 188–194). Намагаючись дати уявлення читачеві про тишу, яка панує в оселі Сну, Овідій зображує перед входом у печеру заквітле маком поле — цікавий, багатий асоціаціями символ не тільки сну, а й тиші: квіт маку справді не шелесне і боїться найменшого подуву. Овідія не задовольняють синоніми до слова «надвечір'я»: він усе-таки хоче описати невловну межу між днем і ніччю, передати настрій цього таємничого моменту — своєрідного «перевтілення» дня у ніч:

(IV, 399–401)

Зрештою, й саме перевтілення приваблює поета ще й своєю невизначеністю, загадковістю: воно, як згадувалось, є чимось середнім між життям і смертю, нагадує цю непомітну межу між днем і ніччю. Воно й сповнює світ серпанковим, подібним до вечірніх настроїв, смутком, бо ж усюди — в струмку, дереві, квітці — перебуває чиясь душа-жалібниця. Куди не кинь оком, усюди бринить цей смуток, навіть у морському обрії, де видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною:

(VIII, 590–591)

У цьому й відмінність світобачення Овідія від уявлення про світ, яке було, скажімо, в Лукреція, котрий чітко поділяв світ на тіла й порожнечу.

Не бракує в Овідія і контрастних зіставлень, де сусідують, різко відмежовані, барви, зорові та звукові образи, настрої. В них — емоційна напруга, якою пульсують «Метаморфози», їх динамізм. Чи не найяскравіший контрастний образ — у сцені всесвітнього потопу: на тлі вповитого смолянистими дощовими хмарами крилатого вітру постає різнобарвна веселка — Іріда (І, 270). Моторошний контраст — і в перевтіленнях, які є покаранням, помстою. Юнона, скажімо, зненавидівши красуню Каллісто, обертає її у кошлату ведмедицю: білі руки їжаться чорною шерстю, закривляються гачкуватими кігтями; обличчя, «яким щойно Юпітер намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим»; замість ніжного голосу — «хрипкий рик виривається із звірячого горла» (II, 478–484).

Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу підняти на поверхню, увиразнити фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Так «найласкавіша» до батька дочка «найжорстокіше» поранює його, повіривши Медеї, що в такий спосіб можна буде його омолодити; «щоб не бути злочинною, — робить злочин» (VII, 339–340). Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Нарциса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший — самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові (I, 466–468). Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям (XI, 133). У тузі Інах шукав дочку, а знайшовши її перевтіленою — ще більше затужив; найсолодший дар, безсмертя, став для нього найлютішою мукою (I, 661). Закоханий Феб-цілитель не може своїм лікувальним мистецтвом допомогти собі самому, хоч допомагає іншим (І, 524). А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Віщий Феб, пророкуючи Аталанті її майбутнє перевтілення, сказав: «Живучи, ти будеш позбавлена самої себе» (X, 566). Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист — щасливий дар Овідія — обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. Там поет, хоч і жив, та був мовби позбавлений самого себе. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.

Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж — образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення.

«Метаморфози», проте, — не збірник таких переказів. Це, як наголошує у зачині сам поет, — «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа. Хронологічна послідовність подачі матеріалу — хіба що в обрамленні поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря — перетворення його на сузір'я (кінець останньої, п’ятнадцятої, книги). Увесь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Звідси й анахронізми: скажімо, в міфічні часи переноситься згадка про афінський Лікей — гімнасій, де викладав Арістотель (II, 710). Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.

Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування цього матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, поєднуваних здебільшого асоціативно. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном (І, 441–445), згадуються Піфійські ігри; переможців нагороджували вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, — переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок: перевтілення німфи у лаврове дерево… Нова легенда вплітається у канву твору, зокрема, як аналогія до попередньої: «…при новому й старе пригадалось» (VI, 316); як підтвердження імовірності щойно наведеної розповіді (так подано, наприклад, легенду про Філемона і Бавкіду, VIII, 618); як порівняння: «Згадай подібні випадки з іншими», — розраджує Егерію Гіпполіт, оповідаючи про своє нещастя (XV, 494); як протиставлення: всі перейнялися сумною долею Гекуби, крім Аврори, бо в неї була своя, ще більша журба (XIII, 576) тощо. Нерідко звертається поет до так званого обрамлення: легенду, по суті, не пов’язану з контекстом, розповідає хтось із дійових осіб: так довідуємося, наприклад, про Сірінгу (I, 689), про Пірама і Тісбу (IV, 55). Часом та чи інша легенда впроваджується в твір з описом якоїсь скульптури (так розказано, скажімо, про Піка — XIV, 313) або звичайного предмета, наприклад, списа (легенда про Прокріду — VII, 756). Коли ж візьмемо до уваги, що в «Метаморфозах» понад двісті п’ятдесят легенд та переказів, то зрозуміємо, чому літературознавців цікавить передусім композиція цього твору, його «прихований план».

Горацій, маючи на думці міфи, підкреслював: «Нелегко по-своєму описати те, що стало спільним надбанням». Так і Овідій першою ознакою хисту вважав уміння поета по-свіжому глянути на загальновідоме. Бо хто такий митець, як не наслідувач природи — невтомної «обновительки всіх речей» (XV, 252)? Устами Алкітої автор «Метаморфоз» висловлює, без сумніву, власне прагнення — захоплювати читача «солодкою новизною» (IV, 284). Ось чому «Метаморфози» — це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. Овідій недарма приглядався до непомітно поєднаних різних барв веселки, прислухався до милого співзвуччя по-різному настроєних струн ліри (X, 146). «Метаморфози» — це теж співзвуччя найрізноманітніших жанрів: від розлогого епосу — до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій — невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія — невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса — до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон — суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад, палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція. Усім цим жанровим різновидам відповідає, звісно, ціла гама настроїв, тональностей, барв. Як Горацієве «Поетичне мистецтво», хоч його й називають іноді трактатом, є насправді живою ілюстрацією процесу поетичної творчості, так, отже, й Овідієві «Метаморфози» грайливістю гекзаметра, перемінністю образів, почуттів, жанрів імітують вічну мінливість невичерпної щодо багатства форм природи, засвідчують філософську засаду поета: «…міняється все, а не гине».

У цьому одвічному потоці перевтілень, на початку твору, вирізняється скульптурний образ людини (І, 85–86). Довкола неї — тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. В її зосередженості, у внутрішньому спокої, в задивленості у широкий простір відчувається поетова віра: дослухаючись до гармонії сфер, людина знайде злагоду з собою, з навколишнім світом, усвідомить, що вона — вінець творчої винахідливості природи, її оздоба. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?» — жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський (І, 247–248). Ось чому саме цей образ — «людини, котра споглядає небо» — з особливим захопленням прийняла доба Відродження.

Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній — глибинний чуттєвий зв’язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька ідею [Так в оригіналі. — Прим. верстальника.] всеохопної любові й співчуття, що пронизують світ вічно живої природи. Саме ці, глибинні, аспекти твору привертають сьогодні увагу дослідників та перекладачів.

Поруч із Вергілієм та Горацієм Овідія віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Овідія натхненно наслідував Сковорода («Похвала астрономії»), захоплено відгукувався про нього Тарас Шевченко; у творах великого Кобзаря, де звучить туга за рідним краєм, знаходимо мотиви, суголосні зі «Скорботними елегіями» Овідія-вигнанця.

Мав Овідій своїх перекладачів і в Україні[2]. У 80-их роках XIX століття у літературно-громадському журналі «Зоря» було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»: легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея й Еврідіку — Осип Маковей. Олена Пчілка застосувала подекуди гекзаметр, подекуди — коротший, щоправда, теж дактилічний, вірш. Іван Франко, відгукнувшись у листі про переклад, не схвалив цієї спроби. Згодом Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала й Ікара, цього разу ще вільніше повівшись із оригіналом. Осип Маковей, вочевидь, під впливом «Енеїди» Котляревського, звернувся до римованого чотиристопного ямба. Віршова форма, інакше й не могло бути, забарвила переклад (точніше — переспів, наслідування) невластивою для оригіналу мовностилістичною тональністю. Отож, подекуди у вірші Осипа Маковея, навіть коли мова про сумне, сьогодні вчуваються нам мовби пародійні нотки:

Цікаві спроби реконструювати гекзаметр не формально, а в живому, динамічному озвученні, в єдності звуку і сенсу, належать Іванові Стешенку, який переклав деякі пасажі Овідієвої поеми. А от його сучасник Дмитро Николишин, вважаючи, що гекзаметр в українській мові «затратив не тільки первісну вартість, але й усю свою музично-вокальну гнучкість», у 20-их роках XX століття виконує переклад першої пісні шумковим віршем, точніше, поєднанням двох рядків шумки в один рядок. Не диво, що цей «побудований на українській народній ритміці» вірш потягнув за собою і притаманні українському фольклору мовностилістичні особливості: переклад рясніє здрібнілими словами, характерними для народної поетики образами, фігурами, реаліями тощо:

Фольклорну канву твору згущують ще й українізовані імена, якими всіяний переклад: Арг Аресторенко, батько Сатурненко, Сатурнівна, Дафна Пенеївна та інші. Все це, зрозуміло, не могло увінчати успіхом працю перекладача, хоча й тут натрапляємо подекуди на щасливі знахідки у відтворенні поетичних образів першотвору.

Новим кроком в освоєнні «Метаморфоз» стали переклади Миколи Зерова. Під рукою майстра гекзаметр виявив свої на диво широкі інтонаційно-ритмічні можливості, сам став могутнім виражальним засобом, а не монотонним поєднанням дактилів.

У наш час на рівні теперішніх вимог до художнього перекладу вибрані пасажі з «Метаморфоз» українською мовою інтерпретувала Юлія Кузьма.

Сьогодні, отже, не виникає питання, яким віршем перекладати Овідієву поему. Та це не означає, що праця перекладачів полегшилась. Навпаки, збереження гекзаметра має супроводжуватись якнайповнішим відтворенням усіх зображувальних засобів твору. «Метаморфози» ж, окрім проблем, що їх доводиться вирішувати перекладачеві будь-якого твору античної літератури, мають ще й свої труднощі. Це передусім труднощі стилістичного плану: потрібно відчути й передати мовою перекладу тональність кожного з представлених у поемі жанрів, домогтись належної гармонії в межах цілого твору.

Чимало клопотів завдає перекладачам образна система «Метаморфоз». Якщо Горацій, обмежений тісними рамками од, ішов у глибину слова, приховуючи свої образи, то в Овідія вони на поверхні — яскраві й розлогі. Проте відтворити їх нелегко: вони динамічні, стрімливі; статичним буває лиш останній штрих, фіксація руху. Отож багатослів’я Овідія (в поета багата синоніміка) — оманливе. Перед нами — найточніше дібрані слова. Адже зайвий штрих неодмінно зупинить рух, умертвить образ.

Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (I, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea — «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.

Цей переклад — одна із спроб донести до читача співзвучне з першотовором відлуння тих одвічних перевтілень, що їх змалював у своїй невичерпній творчій уяві автор «Метаморфоз», — той, кого наш Кобзар назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Андрій СОДОМОРА

Метаморфози

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев'ята

Книга десята

Книга одинадцята

Книга дванадцята

Книга тринадцята

Книга чотирнадцята

Книга п’ятнадцята

(В цій електронній версії прикінцеві примітки віднесено в якості {коментарів} до відповідних місць у тексті. Розділ містить ілюстрації, що передують кожному з розділів приміток. — Прим. верстальника.)

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев'ята

Книга десята

Книга одинадцята

Книга дванадцята

Книга тринадцята

Книга чотирнадцята

Книга п'ятнадцята

Інформація видавця

УДК 821.124'021(37)

Публій Овідій Назон

С 31 Метаморфози / Публій Овідій Назон / переклав з латини Андрій Содомора. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2019. — 520 с.: іл.

ISBN 978-617-629-572-3

Переклад за виданням:

Р. Ovidius Naso. Metamorphoses / edidit Rudolfus Ehwald. Lipsiae: Teubner, 1915.

Видання ілюстровано гравюрами з книги

DE GEDAANT-WISSELINGEN VAN P. OVIDIUS NASO,

IN HET LATYN EN NEDERDUITSCH IN TWEE DEELEN

з колекції C. Давимуки

© Содомора А., переклад, 2019

© Дзиндра В., дизайн, верстка, 2019

© Видавництво «Апріорі», 2019

ISBN 978-617-629-572-3

Співець одвічних перевтілень • 5

     Книга І • 31

     Книга II • 59

     Книга III • 89

     Книга IV • 115

     Книга V • 143

     Книга VI • 167

     Книга VII • 193

     Книга VIII • 223

     Книга IX • 253

     Книга Х • 281

     Книга XI • 307

     Книга XII • 335

     Книга XIII • 357

     Книга XIV • 391

     Книга XV • 421

Примітки • 451

Бібліотека античної літератури • 512

Бібліотека античної літератури

Моральні листи до Луцілія

переклав з латини Андрій Содомора

Луцій Анней Сенека (бл. 4 до Р. X. — 65 по Р. X.) — римський філософ і письменник, видатний представник стоїцизму. У його «Моральних листах до Луцилія» звучать заклики жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом постійного духовного вдосконалення. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах», належать до витоків християнської ідеології.

Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

переклав з давньогрецької Андрій Содомора

У поемі «Походження богів» Гесіод, «один із світочів світової літератури» (І. Франко), започаткував вчення про становлення світу а також ранню натурфілософію — науку про сили й закони природи; у праці «Роботи і дні» виклав свою життєву позицію — розуміння моральних засад, ставлення до праці. У «Щиті Геракла» — епічний опис поєдинку Геракла з Кікном, що є майстерним наслідуванням вісімнадцятої пісні Гомерової «Іліади».

Марк Аврелій

Наодинці з собою. Роздуми

переклав з давньогрецької Андрій Содомора

«Роздуми» Марка Аврелія — записки з мандрівки до самого себе. Посідаючи владу над величезною державою, римський імператор Марк Аврелій Антонін наполегливо шукає себе як простого громадянина Всесвіту. Спомогою в цьому — філософія, зокрема вчення стоїків: з одного боку — послідовно матеріалістичне, з іншого — одне з найодухотвореніших у європейській інтелектуальній історії.

Пліній Молодший

Вибрані листи

переклав з латини Андрій Содомора

Із «Листів» письменника і суспільного діяча Плінія Молодшого, стилістично довершених текстів, зразків високохудожньої інтелектуальної прози, проступає непересічна, глибоко гуманна особистість їхнього автора на тлі доби: маємо живе уявлення про матеріальне і духовне життя освічених верств тодішнього суспільства; тут — єдиний, що зберігся з тих часів, яскравий опис виверження Везувію в 79 році, а також, у листах до Траяна, важливі свідчення про ранніх християн. Подані листи, за винятком опису виверження Везувію, українською мовою перекладено вперше.

Клавдій Еліан

Строкаті історії

переклала з давньогрецької Дзвінка Коваль

«Строкаті історії» Клавдія Еліана — багатий розмаїттям збірник анекдотів, переказів, притч, розгорнутих висловів видатних людей, спостережень над рослинним і тваринним світом та історичного матеріалу розповідного або ж описового характеру в дуже елегантній прозі. Це праця освіченого римлянина, який досконало вивчив грецьку мову і всі свої твори написав нею. Для широкого загалу читачів, хто цікавиться історією літератури та античністю.

Марк Валерій Марціал

переклад з латини редакційної колегії

«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!» — у цих рядках Ліна Костенко досить влучно конкретизувала колізію «митець і час». Бо й справді є поети, чиє життя, творчість є цілою віхою в історії літератури, культури. Таким був Марк Валерій Марціал — найвидатніший римський поет епохи Флавіїв (Веспасіан, Тіт, Доміціан).

Марк Туллій Ціцерон

Про закони. Про державу. Про природу богів

переклав з латини Володимир Литвинов

Філософсько-етичні погляди Ціцерона викладено у творах: «Про державу» (De republika — 54–51 рр. до Р. Хр.), «Про закони» (De legibus — 51 р. до Р. Хр.), який зорієнтований на «Закони» (Nomoi) Платона. Трактат «Про природу богів» (De natura deorum) присвячено оглядові грецьких філософських шкіл та їх ставленню до богів. Внесок Ціцерона в теорію та практику красномовства, філософію неоцінений. Розквіт Ціцероніанізму припадає на епоху Відродження. Багато чим завдячує римському філософу, оратору й епоха просвітництва.

Публій Овідій Назон

Любовні елегії. Мистецтво кохання

переклав з латини Андрій Содомора

«Любовні елегії» («Любощі») й «Мистецтво кохання», поряд із «Метаморфозами» і «Скорботними елегіями», — найпопулярніші твори видатного римського поета Овідія. Тонкий гумор, проникливий психологізм, живі сценки з тодішнього життя і блискучий вірш впродовж віків привертають увагу читача й надають цим творам непроминальної цінності.

Науково-популярне видання

Публій ОВІДІЙ Назон

Метаморфози

Переклав з латини Андрій Содомора

Видавець Юрій Николишин

Літературний редактор Тетяна Хоменко

Дизайн, верстка Вікторія Дзиндра

Обкладинка Віра Гринець

Свідоцтво держреєстру: серія ДК № 3684 від 27.01.2010 р.

Підписано до друку 14.03.2019 р. Формат 60x90/16.

Папір офс. Друк офсетн. Гарнітура Cambria.

Умовн. друк. арк. 32,5. Обл.-вид. арк. 32,00.

Наклад 3000 прим.

ПП «Видавництво „Апріорі“»

79000, м. Львів, вул. Сковороди, 4/1

тел./факс (032) 235-62-18, моб.: 095-64-54-255, 067-314-05-10.

Для листування: 79000, м. Львів, а/с 242,

e-mail: info@apriori.lviv.ua

Примечания

Римська цифра тут і далі означає книгу; наступні, арабські, — порядковий номер твору та віршованого рядка. (Прим. автора).

Див. статтю Т. Пачовського «„Метаморфози“ Овідія в українській літературі». У кн.: Публій Овідій Назон. — Вид-во Львівського університету, 1960. — с. 69–79.

Комментарии

10. Титан — бог сонця Геліос (тут — сонце), син Гіперіона, одного з титанів — дітей Урана (Неба) і Геї (Землі); з ним ототожнювали Феба-Аполлона.

11. Феба — Діана (Артеміда), дочка Юпітера і Латони, богиня полювання, уособлення Місяця.

13. Амфітріта — дочка морського бога Нерея; тут — море.

61. Евр — південно-східний вітер. До країв набатейських… — тобто в Аравію.

64. Зефір — лагідний західний вітер.

65. Борей — поривистий північний вітер; у римлян — Аквілон.

66. Австр, Австер — південний дощовий вітер; у греків — Нот.

82. Син Іапета — Прометей.

113. Сатурн — староіталійський бог, ототожнений з грецьким Кроносом, якого скинув його син Зевс (Юпітер) у підземелля — Тартар; за часів Сатурна (Кроноса) був «золотий вік».

123. Церерине зерно — збіжжя; Церера — сестра Юпітера, богиня землеробства і родючості.

139. Стігійською — тобто підземною, від Стіксу — ріки в підземному царстві.

150. Астрея — богиня справедливості; покинувши землю, стала сузір'ям Діви.

152. Діти землі — гіганти, сини Геї та Урана, що розпочали боротьбу з олімпійськими богами; були подолані за допомогою Геракла.

155. Олімп, Пеліон, Осса — гори в Фессалії (давня Гемонія), області на півночі Греції в басейні ріки Пенею.

163. Сатурній — Юпітер, син Сатурна. Дочкою Сатурна була Юнона — Сатурнія (див. далі рядок 612), дружина Юпітера.

165. Лікаонову учту… — йдеться про Лікаона, міфічного володаря Аркадії (див. далі, рядки 210–239).

176. Палатин — міська дільниця на Палатинському пагорбі, де були святині, палац Августа, оселі римської знаті.

178. Громовержець — Юпітер.

187. Нерей — син Понта і Геї, батько нереїд, морських німф.

193. Фавни, сільвани — боги лісів і полів, опікуни отар. Сатири — лісові божества у вигляді людей з козлячими ногами, супутники Вакха, бога вина й веселості.

201. Цезаря кров… — йдеться про Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е.), що загинув від рук змовників — прихильників сенатсько-аристократичної республіки.

216-217. Менал… кілленські гаї… сосняк на Лікею… — перераховуються місцевості Аркадії, лісистої області на Пелопоннесі.

226. З роду молосців… — тобто з племені, що населяло Епір, область на півночі Греції.

256. Рішення Долі… — за уявленням філософів-стоїків, світ періодично повинен виникати з вогню і знищуватись у ньому.

259. В кузнях циклопів… — циклопи, помічники Вулкана, бога вогню і ковальського мистецтва, кували для Юпітера блискавки.

271. Воду Іріда бере… — за уявленням стародавніх, Іріда (веселка), живлячись випарами, постачає хмарам воду. Порівн. у Т. Шевченка: «Як у Дніпра веселочка воду позичає».

275. Брат лазуровий — Нептун, бог моря.

276. Ріки скликаючи… — тобто річкових богів; вони завжди зображувались рогатими.

283. Гупнув тризубцем… — Нептуна називали також «потрясателем землі»; тризубець — символ його влади.

287. Домашні божки — пенати, охоронці домашнього вогнища.

313. Край аонійський — Беотія, область у Середній Греції; Фокіда — сусідня область. Ета — гора між Фессалією і Середньою Грецією.

317. Парнас — гора в Середній Греції, що вважалась оселею Аполлона і Муз.

319. Девкаліон — син Прометея, володар Фессалії; Девкаліона та його дружину Пірру боги врятували від всесвітнього потопу, зважаючи на їхню побожність.

321. Феміда — дочка Урана і Геї, віща богиня справедливості й порядку.

331. Трітон — морський бог, син Нептуна й Амфітріти. Сурмою з мушлі він оповіщав повеління свого батька.

352. Спільний наш рід… — Пірра була дочкою Прометеєвого брата Епіметея (див. далі, рядок 391).

369. Кефіс — ріка в Беотії.

418. З сонцем вогненним… — згідно з концепцією філософів-стоїків, вогонь, пронизуючи всесвіт, є джерелом усякого життя.

433. У незгідливій згоді… — за вченням Емпедокла (V ст. до н. е.), в природі взаємодіють дві рушійні сили — любов і ворожнеча.

452. Дафна — німфа, дочка річкового бога Пенея.

453. Купідон (Амур) — син Афродіти (Венери). Його зображували з факелом або луком та стрілами: він запалював і зранював любов'ю серця.

463. Кітерея — Венера; від Кітери, острова на півдні Пелопоннесу, одного з осередків її культу.

480. Гіменей — бог шлюбу.

516. Делос (острів в Егейському морі), Кларос (іонійське місто поблизу Колофона), Тенед (острів біля побережжя Малої Азії), Патари (місто в Лікії) — центри культу Аполлона.

566. Пеан — Аполлон, бог-цілитель.

569. Темпе — славна красою долина у Фессалії між горами Олімпом і Оссою.

570. Пінд — гірський хребет на західній межі з Фессалією.

577. Своїм краєм споріднені… — тобто фессалійські.

579-580. Сперхій, Еніпей, Апідан, Амфріс і Еант — ріки Фессалії й Епіру.

583. Інах — ріка в Арголіді (східний Пелопоннес), бог цієї ріки, а також міфічний володар Аргоса, столиці Арголіди.

584. Іо — німфа, дочка Інаха.

586. Серед манів… — тобто серед померлих.

598. Лерна — озеро в Арголіді. Ліркейські поля — тобто аркадські; Ліркей — гора, звідки витікає ріка Інах.

624. Аргус — стоокий сторож і далекий нащадок Юпітера.

642. Наяди — річкові німфи.

668. Фороніда — Іо, внучка Форонея, батька Інаха.

669. Плеяда — Майя, дочка титана Атланта, мати Меркурія, вісника богів.

690. Гамадріади — лісові німфи; Нонакра — гора в Аркадії.

694. Ортігійська богиня — Діана; Ортігія — давня назваДелосу, де, за переказом, народилася богиня. Ортігією називали також Сицилію (рядок 499 V книги).

699. Пан — лісовий бог, опікун отар і пастухів; йому була посвячена гора Лікей в Аркадії.

702. Ладон — ріка в Аркадії.

713. Кілленій (Кілленід, Кілленець) — Меркурій, що народився на Кіллені, аркадській горі.

725. Ерінія — богиня помсти (див. прим. до 451–452 рядків IV книги).

747. Серед нільського люду… — за переказом, прибувши у вигляді корови в Єгипет, Іо вшановувалась тут як богиня Ісіда.

751. Сонця син… — Фаетон, за переказом, народився від Феба, що покохав Клімену, дружину царя ефіопів Меропа.

763. Радістю сестер… — тобто Геліад, що їх Клімена народила від сонячного Феба (Геліоса).

1. Сонця палац… — описуючи міфічний палац Феба, Овідій орієнтується на сучасні йому будівлі — храми, палаци.

2. Піроп — сплав міді й золота.

5. Мульцібер (досл.: «той, хто пом'якшує (тобто плавить) метал») — Вулкан.

9. Протей — морський бог, що мав властивість обертатися в різні істоти.

11. Доріда — дочка Океана і Тетіс, дружина Нерея; її дочки — німфи-нереїди.

45-46. Рікою, що в підземеллі пливе… — тобто Стіксом.

68. Тетіс — дочка Урана і Геї, дружина Океана, мати Клімени.

78. Образи звірів… — знаки Зодіака.

115. Люцифер (досл. Світоносець; у перекладі також Зірниця) — ранкова зірка, планета Венера, що з'являється перед сходом сонця.

118. Гори — тут — богині пір року, дочки Зевса і Феміди.

129. П'ять поясів… — тобто п’ять небесних сфер.

138-139. Змій… Жертовник — сузір’я на північ і на південь від Скорпіона.

142. Меж гесперійських… — тобто західних: берег Океану, за тогочасними уявленнями, був межею землі.

171. Тріони, або Аркти — сузір’я Великої і Малої Ведмедиці.

176. Волопас (у греків Боот) — сузір'я північної півкулі неба.

217-226. Тавр — гірський кряжу Кілікії (Мала Азія). Тмол — гора в Лідії; Афон — у Македонії. Ета, Отрій, Осса — гори в Фессалії. Іда — гірське пасмо біля Трої. Гелікон — посвячена музам гора в Беотії. Гем — гірський кряж у північній Македонії і Фракії (нині — Балкани); Еагр — фракійський цар, батько Орфея. Ерікс — гора й місто на о. Сицилія з храмом Венери. Кінт — гора на о. Делос, місце народження Аполлона і Діани. Мікала, Мімант — передгір’я та гора в Іонії. Родопа — гірський хребет у західній Фракії. Діндіма — гірське пасмо у Фрігії (Мала Азія). Кітерон — посвячена Вакхові гора між Беотією та Аттікою.

239-258. Діркея — джерело. Амімона — джерело біля Аргоса. Ефіра — давня назва Корінфа. Піренська волога — тобто джерело Пірена в Корінфі. Танаіс — Дон. Каїк тевфрантський — ріка в Місії (країна в Малій Азії); тевфрантський — «той, що належить Тевфрантові» — царю Місії, місійський. Лікорм — давня назва ріки Евен в Етолії. Меандр, нині Мендерес — ріка в Карії (Мала Азія), має дуже звивисте русло. Еврот — головна ріка Лаконії; тенарський — лаконський, лакедемонський. Мелант — мігдонійська, тобто фракійська ріка. Оронт — ріка в Сирії. Істер — нині Дунай; Фасіс — нині Ріон, ріка в Колхіді (Грузії); Термодонт (нині Терме) — ріка в Кападокії (країна в Малій Азії), яка впадає в Чорне море; Алфей — головна ріка в Пелопоннесі. Таг — золотоносна ріка на Піренейському півострові (нині Тахо в Іспанії). Каїстр — славна лебедями ріка Лідії (Меонії). Гебр, Стрімон — ріки у Фракії; Ісмарійські — тобто фракійські (від гори Ісмар). Родан — Рона; Рен — Рейн; Пад — По.

261. Владар підземний — Плутон (Аїд, Діт); його дружина — Просерпіна (Прозерпіна, Персефона).

264. Кіклади — острови в Егейському морі біля берегів Греції.

291. Твій брат… — тобто Нептун (Посейдон).

292. В частку йому… — йдеться про поділ світу між трьома братами — Зевсом, Посейдоном, Аїдом (порівн. «Іліада», XV, 187–193).

323. Ерідан — міфічна ріка на заході Європи, часто ототожнювана з Падом.

340. Фебові доньки — Геліади, сестри Фаетона, що перемінилися у тополі, а їхні сльози — у бурштин.

370. Лігурійці — жителі Лігурії, області Північної Італії.

405-406. Аркадію… рідний свій край… — згідно з одним із міфів, Зевс народився в Аркадії.

409-410. Нонакрінська дівчина — Каллісто, мисливиця з Аркадії, супровідниця Артеміди, або Діани (див. також І, 690).

442. Діктінна — (досл.: «та, що розставляє сіті») — епітет Діани.

454. На братовім жарі… — тобто на сонці: Артеміда (Діана) — сестра Феба (Аполлона), бога сонця.

460, 496. Паррасійка, Лікаонія — Каллісто (уродженка Паррасії, місцевості Аркадії, дочка Лікаона).

464. Кінтія — Діана.

495. Батько — перемінений у вовка Лікаон.

460, 496. Паррасійка, Лікаонія — Каллісто (уродженка Паррасії, місцевості Аркадії, дочка Лікаона).

507. Двома сузір'ями… — тобто Великою Ведмедицею і Волопасом.

510. Океан — син Урана і Геї, чоловік Тетіс; також ріка, що, за уявленнями стародавніх, оточувала землю.

538-539. Гусям… що… врятували… Капітолій… — за переказом, гуси, розбудивши криком уночі сторожу, врятували Рим від нападу галлів у 387 р. до н. е.

543. Ларісса — головне місто Фессалії. Дельфієць — Феб.

545. Фебовий птах — ворон; політ і каркання цього птаха брались до уваги при віщуванні.

552. Паллада (Мінерва) — дочка Юпітера, покровителька науки і ремесла.

553. Актейських лоз… — тобто аттічних: Акте — давня назва Аттіки, області в середній Греції. Еріхтоній — син Вулкана, напівлюдина-напівзмій.

555. Кекропа двоїстого… — Кекроп, міфічний засновник Афін, був напівлюдиною-напівзмієм.

569. У фокейськім краю… — тобто у Фокіді, місцевості в середній Греції.

574. Бог… морський — Нептун.

579. Діва — тут Мінерва.

590. Ніктімена — дочка лесбійського володаря Епопея; за любов до свого батька була перемінена в сову — птицю Афіни-Паллади (Мінерви).

630. Син — тут Ескулап (Аскпепій), що став богом лікування. Його вихователем був розумний кентавр (напівкінь-напівлюдина) Хірон.

646. Діда вогонь… — тобто блискавка Юпітера.

653. З безсмертного смертним… станеш… — вражений отруйною стрілою Геракла, безсмертний Хірон попросив у богів смерті.

675. Дала їй ім'я… переміна — Гіппе — з грецької — «кобилиця».

676. Філіри син — Хірон.

679. На… лугах мессенійських… — тобто в Мессенії, на півдні Пелопоннесу. Еліда — область на Пелопоннесі, де відбувались Олімпійські ігри.

685. Пілійські (пілоські) поля — землеволодіння міста Пілоса в Еліді.

686. Майї син — Меркурій.

689. Нелей — володар Пілоса в Еліді.

709. Над муніхійськими нивами… — тобто аттічними (Муніхій — гавань біля Афін).

710. Лікея сади — гімнасій, де викладав Арістотель; тут, як і в деяких інших місцях, Овідій допускає анахронізм.

727. Ядро з болгарської… пращі… — жителі Балеарських островів славились майстерністю метання з пращі.

742. Плейона — одна з дочок Океана, дружина Атланта.

752. Богиня війни — Мінерва.

757. Бога лемносця… — тобто Вулкана, що, за переказом, мав оселю на Лемносі в Егейському морі. Дитя, що народилось без матері… — тобто Еріхтоній (див. книгу І, рядок 552 і далі).

783. Трітонія (Трітоніда) — Афіна (Мінерва).

794. Місто… Трітонії-діви — Афіни.

836. Батько — Юпітер.

840. Матір твою — йдеться про сузір’я Плеяди, до якого належала й Майя, мати Меркурія. Сідонська — фінікійська (від міста Сідон у Фінікії).

845. Тірських дівчат… — від фінікійського міста Тір (нині — місто Сур у Лівані).

858. Агенора донька — Європа.

2. На діктейських полях… — тобто на Криті (Дікте — гора на Криті).

4. Кадм — син Агенора, брат Європи, міфічний засновник Фів у Беотії.

8. В оракула Феба… — тобто в Дельфах, де в печері біля Кастильського джерела перебувала віщунка.

13. Вважалось, що «Беотія» грецькою означає «коров'яча місцевість».

19. Панопа — місто на річці Кефіс між Беотією і Фокідою.

111. Опадає завіса… — завісу в римському театрі на початку вистави не піднімали, а опускали.

147. Юнак гіантійський… — Актеон, внук Кадма, батька Автоної; гіантійський — тобто беотійський (від гіантів, племені, що населяло Беотію).

173. Титанія — Діана, внучка титана Сатурна.

258. Суперниці Тірської… — тобто Європи.

261. Семела — дочка Кадма.

304. Тіфей — один із гігантів.

314-315. Нісейські німфи — тобто з гори Ніси в Індії, де, за переказом, народився Вакх.

323. Тіресій — знаменитий фіванський віщун.

342. Ліріопея — німфа, мати Нарциса.

406. Рамнусія — Немесіда, богиня, що карала зухвальство та гордість (від міста Рамнунта в Аттіці, де був її храм).

511. Ахейські — грецькі.

514. Пентей — міфічний володар Фів.

520. Лібер — Вакх.

523. Матір свою — Агаву.

531. Змієродні… Марса нащадки… — змій, із зубів якого, за переказом, народились предки фіванців, вважався сином Марса, бога війни.

537. Юрба сороміцька… — йдеться про непристойності, характерні для Вакхових свят.

539. Тір — Фіви (за переказом, Кадм переселився в Беотію із фінікійського міста Тіра).

541. Тирс — обвита плющем або виноградною лозою палиця з шишкою на кінці, жезл Вакха.

559. Акрісій — міфічний аргоський володар, що виступав проти культу Вакха. Оманливий бог — Вакх.

564. Атамант — син Еола, бога вітрів, брат Сізіфа (див. прим. до книги IV, рядок 460).

576. Із Тірренського краю… — тобто з Лідії, країни в Малій Азії; звідти, за давньою теорією, походили етруски (тірренці). Тому Етрурію, країну в центральній Італії, названо далі (рядок 583) Меонією, за назвою частини Лідії.

594. Коза Оленійська… — Коза Амалтея (сузір'я).

595. Тайгета — дочка Атланта, одна з сузір'я Плеяд. Гіади — сузір'я коло голови Тельця; його поява і захід супроводжується дощами.

636. Наксос — посвячений Вакхові острів на Егейському морі.

668–669. Згідно з міфом, Вакхову колісницю мчали тигри, рись, пантери.

690. Дія — Наксос.

703. Вакханки (менади) — жриці і супутниці Вакха.

713. Сестри обидві — Іно і Автоноя.

732. Ісменіди — дочки Ісмена, жительки Фів, що на ріці Ісмен.

1. Міній — міфічний володар міста Орхомена в Беотії.

11-15. Ліей (досл. «той, хто відганяє турботи»), Бромій («галасливий»), Нісей, Тіоней (син Тіони), Елелей, Іакх, Еван, Ніктелій — різні епітети бога виноробства Діоніса-Вакха.

19. Без рогів… — Вакха зображували з рогами, символом могутності.

22. Лікург — легендарний фракійський володар, що забороняв культ Вакха, за що був покараний божевіллям.

26. Силен — старший серед сатирів, вихователь і супутник Вакха.

44. Деркетія — сирійська богиня; покохавши смертного юнака, вона кинулася з сорому в озеро й стала рибою.

47. Дочка твоя… — Семіраміда, дружина ассірійського володаря Ніна; потім — його наступниця.

174. Син Юнони — Вулкан, чоловік Венери.

192. Хто родився від Гіперіона… — тобто Геліос.

196. Левкотоя — дочка володаря Вавілонії Орхама, внучка Океана і богині Тетіс.

204. Рода — німфа острова Родосу.

205. Кинув… матір… Кірки — тобто Персу, дочку Океана і Тетіс.

207. Клітія — німфа, дочка Океана і Тетіс.

212. В ахеменійських містах… — тобто в Персії (від Ахемена, родоначальника царського роду Ахеменідів).

213. Бел — міфічний засновник Вавілона.

276. Іда — гора на о. Крит.

281-283. Кельмій — один із жерців фрігійської богині Кібели, що начебто першим застосував обробку металу; за іншим переказом — один із куретів (жерців), що оберігали на Криті новонародженого Зевса. Крокон був перемінений у шафран; його улюблена Смілака — в повійку.

285. Салмакіда — німфа джерела в Карії (Мала Азія).

289. В печерах ідейських… — тобто критських (від назви гори Іди).

290. Хлопець — Гермафродит, син Гермеса і Афродіти.

296. Лікійські міста… — тобто малоазійські: Лікія — область у Малій Азії.

311. Із кіторського бука… — тобто з Кітору, гори в Пафлагонії, на побережжі Чорного моря.

333. Коли… міддю видзвонюють… — вірили, що, гримкочучи мідними інструментами, можна очистити затемнений — «зачарований» місяць.

415. Назву від… вечора мають… — латиною «кажан» — («vespertilio») походить від слова «vesper» — «вечір».

419. Сестри — Семела, яку спалив блискавкою Юпітер (книга III, рядок 308), Автоноя, мати Актеона, якого пошматували собаки (книга III, рядок 250) і Агава, що пошматувала свого сина Пентея (книга III, рядок 725).

422. Розпусниці син… — йдеться про Вакха.

422-423. Меонійських… зачарувати плавців… — тобто тірренських.

432. Лиховісним… тисом… — тис був посвячений підземним богам.

438. Діта оселя — царство Плутона.

450. Цербер — потворний триголовий пес, що охороняв вхід у підземне царство; за переказом, його народила Єхидна — наполовину жінка, наполовину змія.

451-452. Народжених ніччю сестер… — тобто Єріній або Фурій, богинь помсти: Тісіфону, Алекто, Мегеру.

457. Тітій — міфічний велетень, син Землі, що зневажив богиню Латону.

458. Тантал — син Юпітера, міфічний володар Фрігії. Щоб переконатись у всевіданні богів, подав їм на бенкеті м’ясо із свого сина Пелопса, за що в підземеллі був покараний голодом і спрагою.

460. Сізіф — відомий хитрістю і підступом міфічний володар Корінфа; за намагання обманути саму смерть був змушений у підземеллі вічно викочувати на гору величезний камінь.

461. Іксіон — володар міфічного фессалійського племені лапітів. За спробу обезчестити Юнону був прикутий у підземеллі до розпеченого колеса, що постійно оберталося.

462. Беліди — внучки єгипетського володаря Бела; з веління свого батька Даная повбивали власних чоловіків у шлюбну ніч. За це в підземеллі наповнювали водою бездонну бочку.

486. Еолійські одвірки… — тобто дім Атаманта, сина Еола.

522. Мелікерт — син Атаманта й Іно, перетворений у морське божество під іменем Палемона.

531. Внучку… — Гармонія, мати Іно, була дочкою Марса і Венери-Афродіти.

538. Ім'я моє грецьке — ім’я Афродіти пов’язувалось із грецьким словом «aphros» — «піна».

567-568. Іллірійські землі… — йдеться про гірську країну на східному узбережжі Адріатичного моря (Далмація і Албанія).

605. Їхній онук — Вакх.

611. Від дощу золотого… — Акрісієві, володареві Аргосу, було провіщено, що він загине від свого внука, якого народить йому дочка Даная. Він ув’язнив її в вежі, але туди проник Зевс у вигляді золотого дощу, і ув'язнена стала матір’ю Персея.

615. Наїжену зміями голову… — тобто голову Горгони-Медузи, яка обертала в камінь кожного, хто глянув на неї.

616. На… крилах — коли Персей рушав по голову Медузи, німфи дали йому крилаті сандалі.

663. Гіппотад — Еол, володар вітрів, син Гіппота.

669-671. Кефееві ниви — Ефіопія, де владарював Кефей, батько Андромеди. Кассіопея, її мати, похваляючись своєю красою, образила нереїд, за що Нептун послав у той край морську потвору. Позбутися її, за вказівкою бога Аммона, можна було тільки жертвою Андромеди.

672, 718, 767. Абантіад (Інахід, Лінкід) — Персей, правнук Абанта, нащадок Інаха і Лінкея.

672, 718, 767. Абантіад (Інахід, Лінкід) — Персей, правнук Абанта, нащадок Інаха і Лінкея.

743. Форкініди — Горгони, чиїм батьком був Форкін, один з морських богів.

754. Славна війнами Діва — Мінерва.

672, 718, 767. Абантіад (Інахід, Лінкід) — Персей, правнук Абанта, нащадок Інаха і Лінкея.

8. Фіней — брат ефіопського царя Кефея, заручений з Андромедою.

46. Брат — Персей: Мінерва (Паллада) була дочкою Юпітера, отже, сестрою Персея.

74. Сієнець — житель Сієни, міста в Єгипті на межі з Ефіопією.

123. Кініфський — лівійський (від ріки Кінф у Лівії).

125. Мармарідянин — житель Мармаріки, місцевості у Північній Африці на межі з Єгиптом.

129. Поля… насамонійські… — насамони — народність у Північній Африці, у Великій Сірті.

133. Бактрієць — житель Бактри, столиці Бактрії, країни у Середній Азії при верхів'ї і середній течії Амудар'ї.

144. Мендес — місто в Єгипті в гирлі Нілу.

155. Беллона — богиня війни.

162. Хаонієць — житель міста Хаонії в Сирії.

163. Набатієць — представник племені набатеїв (набатіїв), яке населяло Аравію на південь від Мертвого моря.

254. Діви — музи.

257. Кінь Медузи — Пегас.

260. Уранія (досл.: небесна) — муза астрономії.

267. Мнемоніди — музи, дочки Мнемосіни (Мнемозіни), богині пам’яті.

274. Піреней — фракійський цар.

302-303. Поля… пеллейські… — від Пелли, міста в Македонії; Пеонія — північна частина того краю.

303. Люціна — богиня пологів; її ототожнювали з Юноною, а також з Діаною.

310. Теспійські богині — музи (Теспії — місто в підніжжі Гелікону).

311. Аганіппа — джерело муз в Беотії.

312. Медузи струмок — Гіппокрена (досл.: «джерело коня», тобто Пегаса), присвячене музам джерело на вершині Гелікону.

313. Ематійські поля — тобто македонські (від слова Ематія — назви однієї з місцевостей Македонії, що була одним із осередків культу муз; див. також книгу XV, рядок 824). Пеони — жителі Пеонії.

329-330. Нащадок Семели — Вакх; Делійця сестра — Діана.

333. Аоніди — музи, жительки Беотії (Аонії).

339. Калліопа — муза епічної поезії.

346. Трінакрія — Сицилія.

350-351. Пелор, Пахін, Лілібей — три сицилійські миси.

356. Владар безмовних — Плутон.

368. Третя… світу частина — тобто підземелля — Аїд, або Тартар, що припав у володіння Плутонові (див. прим. до 292 рядка II книги).

376. Донька Церери — Просерпіна.

385. Неподалік од геннейських стін… — тобто поблизу сицилійського міста Генни.

405. Болота Палікійські — сицилійське озеро з гарячим сірчаним джерелом, назване від Паліків, синів-близнят Юпітера.

409. Кіанея (Кіана) і Аретуса (Аретуза) — німфи, перетворені в джерела (Аретуса, за міфом, з Пелопоннесу випливала на о. Сицилії).

417. Анапіс — ріка, в яку впадає Кіанея; тут — бог цієї ріки.

441. Веспер (Геспер) — вечірня зоря.

464. Сіканія — Сицилія.

487. Алфеяда — Аретуса, що уникала любові річкового бога Алфея (див. рядок 577 і далі).

539. Ахеронт — ріка підземного царства, підземелля взагалі; тут — бог підземної ріки.

541. Сестер авернійських… — тобто річкових німф підземного царства, вхід до якого, за переказом, був біля вулканічного Авернського озера в Кампанії недалеко від міста Кум. Назва Аверн часто вживалась у значенні «потойбічний світ» (див. книгу XIV, рядок 105 і далі).

544. Флегетонський потік — вогненна ріка підземного царства.

552. Ахелоєві дочки — німфи, батьком яких був річковий бог Ахелой.

585. З гаїв стімфалідських — тобто аркадських: Стімфал — озеро і ріка в Аркадії, центральній області Пелопоннесу.

607-609. Орхомен — місто в Аркадіі; далі перераховуються аркадські місцевості.

639. Делія — Діана, народжена на о. Делос.

646. Тріптолем — син Келея, міфічного володаря грецького міста Елевсіна, де був центр культу Церери; улюбленець цієї богині.

660. Мопсопійський — тобто з Аттіки, де владарював Мопсоп.

662. Сестра… старша — Калліопа.

669. Ематіди — музи.

8. Колофонець — житель міста Колофон в Іонії.

9. Фокейський пурпур — в іонійському місті Фокея добували морські черепашки-багрянки.

44. Мігдонські — тобто лідійські (мігдони —фракійське плем’я, яке переселилось із Фракії в Лідію).

62. В тірськім котлі… — фінікійські міста Тір і Сідон славились пурпуром.

70. Пагорб Маворта — афінський ареопаг, дослівно: «пагорб Ареса» (Марса, Маворта).

87. Гем, Родопа — за переказом, брат і сестра, що наважились прирівняти себе до Юпітера і Юнони, за що були перемінені в гори.

93. Антігона — дочка володаря Трої (Іліона) Лаомедонта. Пишаючись своїм довгим волоссям, прирівняла себе до Юнони, за що була перемінена в лелеку.

98. Кінір — ассірійський володар, його дочки за зневагу до Юнони були перемінені у східці її храму.

108. Астерія — дочка титана Кея; відкинула любов Юпітера, що явився їй у вигляді орла, за що була перевтілена у перепілку.

109. Леда — дружина спартанського володаря Тіндара; її покохав Юпітер у вигляді лебедя, і вона стала матір'ю двох близнят — Кастора і Поллукса (Полідевка).

111. Ніктеєва донька — Антіопа, мати Зета й Амфіона.

112. Тірінфія — Алкмена, мати Геракла. Її чоловік — володар Тірінфа Амфітріон.

113. Асопіда — Егіна, дочка річкового бога Асопа; до неї наблизився Юпітер у вигляді вогню.

114. Деоїда — дочка Церери (Део) Просерпіна.

115. Еолова діва — Канака, дочка бога вітрів Еола.

116-117. Алоея сини — гіганти От і Ефіальт; їх народила Іфімедея, дружина Алоея, від Нептуна, що постав перед нею в образі її коханця Еніпея. Бісальтіда — дочка фракійського володаря Бісальта.

118. Мати плодів — Церера. Уникаючи Нептуна, перевтілювалась у кобилицю; той, однак, наздогнав її, ставши жеребцем.

119. Змієволоса — Медуза, мати Пегаса.

120. Меланта — дочка Девкаліона (див. прим. до 319 рядка І книги).

124. Ісса — дочка Макарея (або Макара), міфічного володаря острова Лесбос.

125. Ерігона — дочка афінянина Ікара, шанувальника Вакха. Лібер (Вакх) у вигляді виногрона оволодів нею; згодом вона стала сузір'ям Діви (див. книгу X, рядок 450 і далі).

130. Діва русява — Мінерва (Афіна-Паллада).

139. Геката — богиня чародійства.

148. Ніоба — дочка Тантала, дружина фіванського владаря Амфіона.

149. Сіпіл — гора на межі Лідії і Фрігії.

152. Мужа мистецтвом… — Амфіон, за переказом, звуками своєї ліри міг пересувати кам’яні брили.

160. Славте… тих двох… — тобто Діану й Аполлона.

174. Плеяд… сестра — Діона, дочка Атланта.

178. Кадмове царство — Фіви.

335. Палладине дерево — олива.

339. Хімера (Химера) — міфічне чудовисько з головою лева, тілом кози і хвостом дракона.

384. Сатир — тут мова про фрігійського сатира Марсія, який, знайшовши флейту Паллади, викликав на музичне змагання Феба.

403. Пелоп або Пелопс — син Тантала (див. прим. до рядка 458 IV книги).

414. Пелопіди — Атрей і Фієст, сини Пелопа.

415. Калідон — місто в Етолії (Середня Греція). Діана, караючи калідонського володаря Ойнея, наслала, за переказом, жахливого кабана, що спустошував околиці міста. Полювання на нього очолив Мелеагр, один із аргонавтів, син Ойнея (див. книгу VIII, рядок 270 і далі).

418. Піттей — син Пелопа, владар міста Трезена (Арголіда).

426. Пандіон — син Еріхтонія, володар Аттіки, батько Ерехтея.

427. Градів — одне з імен Марса.

446. Пірей — гавань Афін, засновником яких вважався Кекроп.

490. Одрісійський — фракійський.

588. Сітонські — фракійські.

661-662. Сестер змієволосих… — йдеться про Фурій, богинь гніву.

683. Орітія — дочка володаря Афін Ерехтея.

709. Кікони — фракійське плем’я.

711. Актеянка — дівчина з Аттіки.

720. Мінійці — аргонавти, нащадки Мінія (див. прим. до 1 рядка IV книги).

1. Судном пагасейським… — йдеться про побудований у місті Пагаса корабель «Арго», що плив у Колхіду по золоте руно.

2. Фіней — сліпий фракійський володар, якого переслідували Гарпії — міфічні страховиська у вигляді крилатих жінок із залізними пазурами.

3. Сини Аквілона — Зет і Калаїд.

7. Фріксове руно — золоте руно чарівного барана, на якому діти Атаманта Фрікс і Гелла, рятуючись від лихої мачухи, переправлялись через море до Колхіди. Пелій, дядько Ясона, позбавив свого племінника влади над Іолком у Фессалії, пообіцявши повернути її знову Ясонові, якщо той привезе йому золоте руно.

9. Еета донька — Медея.

49. У містах пеласгійських… — тобто грецьких (від пеласгів, що вважались найдавнішими грецькими племенами).

55. Бог над богами — Ерот (Купідон).

59. Есонід — Ясон, син Есона, володаря Іолка у Фессалії.

62-63. Зіткнутися можуть скелі… — йдеться про Сімплегади, скелясті острови в Босфорі, які, за переказом, зіштовхувалися, знищуючи кораблі.

74. До вікових олтарів Персеїди Гекати… — матір'ю Гекати вважалась Перса, дочка Океана.

95. Богиня трилика — Геката; її уявляли собі триголовою.

94-96. Присягнися… майбутнього тестя батьком… — тобто Геліосом.

102. Владар — Еет, батько Медеї.

132. Юнак гемонійський — Ясон, який був родом із Фессалії (Гемонії).

152. Соком летейського зілля… — тобто снодійним, від Лети, ріки забуття у підземному царстві.

207. Темеською міддю… — місто Темеса на півдні Італії славилось мідними виробами (див. прим. до рядка 333 IV книги).

224-231. Перераховуються долини, гори, ріки та озера Фесалії, що вважалась багатою на чародійні трави.

233. Главк — рибалка з міста Антедона в Беотії; з’ївши чародійну траву, перемінився у морське божество (див. книгу XIII, рядок 904 і далі).

249. Владаря тіней… — йдеться про Плутона, чоловіка Просерпіни.

295. Його годувальницям… — тобто нісейським німфам (див. прим. до 314–315 рядків III книги).

324. Іберська ріка — Океан, який уявлявся рікою, що омиває плоску округлу землю.

352. Оселі філірські — схили фессалійської гори Пеліон, де німфа Філіра, за переказом, народила кентавра Хірона.

353. Керамб, за легендою, врятувався під час потопу, видершись на гору Отрій у Беотії, і був перетворений у жука.

357. Пітана — гавань в Еолії, на північно-західному узбережжі Малої Азії.

358. Змія… висік із скелі… — натяк на описане далі перевтілення (книга XI, 55–59 рядки).

361. Над батьком Коріта… — тобто Парісом, сином троянського владаря Пріама.

365. Телхіни — плем’я, яке переселилося з Криту на о. Родос і вважалось винахідником плавлення металу; іалізькими названі від міста Іаліза на Родосі.

368. Кея (Кеос) — один із Кікладських островів з містом Картеєю, де владарем був Алкідамант.

382. Плеврон — місто в Етолії, країні в Середній Греції.

384. Калаврея — острів у Саронійській затоці; спочатку був посвячений Латоні (Лето), потім — Нептунові.

391. Ефіра — давня назва Корінфа, де було джерело Пірена.

359-393. Наводяться маловідомі міфічні постаті та перекази про перевтілення.

394. Наречена — Главка (Креуса), дочка корінфського владаря Креонта. Зраджена Ясоном Медея подарувала їй просяклі вогненною отрутою весільні шати.

395. Море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге… — Корінф лежав над затоками двох морів — Іонійського та Егейського.

398. Титанові змії — змії, які послав Медеї її дід — бог сонця Геліос.

399. В замок Паллади — тобто в Афіни. Владар Періф і його дружина Фенея перемінились, за переказом, у птахів.

401. Поліпемона внучка — Алкіона, дочка розбійника Скірона; коли батько зіштовхнув її у море, вона перемінилась у зимородка.

402. Егей — міфічний володар Афін, нащадок Кекропа, батько Тесея (Тезея).

404. Дитя, невідоме для батька… — Тесей, не знаючи батька, зростав у своєї матері Етри в арголідському місті Трезені.

410. Тірінфський сміливець — Геракл.

430. Для Ерехтідів… — тобто афінян, нащадків стародавнього володаря Афін Ерехтея.

434-444. Перераховуються подвиги Тесея: перемога над Мінотавром — чудовиськом на острові Крит, з тулубом людини і головою бика; над потворним кабаном, що спустошував Кроміон, поселення біля Корінфа; над розбійниками Періфетом (сином Вулкана) і Прокрустом, що відрубував або витягував ноги тим, кому не по зросту було його ложе; над велетнем Керкіоном, що проживав у сусідньому з Афінами Елевсіні, де вшановувалась Церера; над напасниками Сінісом та Скіроном, який селився поблизу Мегари (Алкатої), де жило плем’я лелегів.

456. Мінос — син Юпітера і Європи, міфічний володар острова Крит. Афіняни вбили його сина Андрогея.

461-470. Перераховуються острови в Егейському морі.

466. Арна — дочка Еола.

471. Кнос — місто на Криті.

473. Еак — син Юпітера і німфи Егіни, міфічний володар острова Егіни (Енопії).

476-477. Теламон, Пелей, Фок — брати, сини володаря Егіни Еака.

484. Парость Асопа — Еак.

490. Ліктійські — критські, від Лікта, міста на Криті.

500. Паллант — брат Егея.

623. Насіння додонського… — тобто з міста Додони в Епірі, в Греції, де посвячений Зевсові дуб шелестом листя начебто віщував майбутнє.

654. Мірмідонами… назвав… — ця назва фессалійського племені перегукується з грецьким словом «myrmex» — мураха.

672. Нащадок Еола — Кефал.

682. Актейські брати — сини Палланта.

685. Нереїв юнак — Фок, син Еака і дочки морського бога Нерея.

702. Гімет — гора в Аттіці, славнозвісна своїм медом.

759. Синові Лайя… — тобто Едіпові, який розгадав загадку Сфінкса (істоти з головою й грудьми жінки, тулубом лева), після чого це чудовисько кинулось у безодню.

778. Гортінський — критський (від назви міста Гортіни на о. Крит); жителі Криту були вправними лучниками.

7. В Алкатоєвім… місті… — тобто в Мегарі, що поблизу Аттіки.

15-16. Латони син — Аполлон.

22. Кідонські — тобто критські (від назви міста Кідона, розташованого на північному узбережжі Криту).

23. Сина Європи… — тобто Міноса.

43. Діктеєць — Мінос (див. прим. до 2 рядка III книги).

120. Сірти — відома великою кількістю хижаків місцевість у Північній Африці.

131. Дружина — Пасіфая. Дедал виготовив для неї дерев’яне зображення корови, і вона, вступивши в любовний зв’язок з биком, понесла «плід… подвійний» — народила Мінотавра, напівлюдину, напівбика.

150-151. На згадку про волосок… зрізаний… — цю назву пов’язували з грецьким словом «keiro» — зрізую.

152. Земля куретідів — тобто критян.

173. За допомогою діви — йдеться про Аріадну, дочку Міноса.

174. Нащадок Егея — Тесей.

181. Два Геркулеси — йдеться про два сузір’я: Геракла, який бореться зі змією, і Геракла, який тримає змію.

207. Геліка (інша назва — Каллісто) — Велика Ведмедиця. Оріон — мисливець-велетень із Беотії; переслідував своєю любов'ю Діану, за що поплатився життям. Після смерті став сузір'ям.

220-222. Перераховуються острови архіпелагів Кіклади та Спороди в Егейському морі. Дедал та Ікар, за Овідієм, летіли з острова Крит в північно-східному напрямку до узбережжя Малої Азії.

260. Етнейська земля — Сицилія, де владарював Кокал, який прихистив Дедала.

301. Два близнюки — Кастор і Поллукс (Полідевк). З перерахованих далі учасників полювання відомими й з інших джерел є: Плексіпп і Токсей, сини Тестіада; Ідас і Лінкей, сини володаря Мессенії Афарея; Кеней (див. книгу XII, рядки 189–209); Фенікс, син Амінтора, володаря фессалійського племені долопів, вихователь Ахілла; Теламон — батько Еанта; батько Ахілла — Пелей; Феретіад — Адмет із Фер, міста у Фессалії; Іолай — найвірніший друг і супутник Геракла; Нестор — володар Пілосу, найстарший серед учасників Троянського походу; паррасієць Анкей — виходець із Паррасії, місцевості в Аркадії. Пенелопин свекор — Лаерт, батько Одіссея; Ампікід — син Ампікса, тобто Мопс. Еклід — Амфіарай, що згодом брав участь у фіванському поході, діва тегейська — Аталанта.

312. Нарік — місто в Локріді, одній з областей Середньої Греції.

324. Калідонський герой — Мелеагр.

372. Зірками не стали ще в небі… — Кастор і Полідевк, за переказом, після смерті стали сузір’ями.

406. Егід — син Егея, Тесей.

426. Нонакрійська красуня — Аталанта, від міста Нонакри в Аркадіі.

451. Тестія донька — Алтея, мати Мелеагра.

452. Три богині — Парки, що снували у підземеллі нитку людського життя.

528. Доньки Евена — тобто жительки Етолії, області на заході Середньої Греції; Евен — ріка і бог цієї ріки.

543. Партаон — батько Ойнея. Горга — дочка Ойнея, сестра Мелеагра.

543–544. Невістка Алкмени — Деяніра, дочка Ойнея, дружина Геракла, що був сином Алкмени.

548. Край Ерехтея — Аттіка.

562. Атрій — передня кімната.

565. Гіперіон — тут Геліос, бог сонця.

567. Син Іксіона — Пірітой, друг Тесея.

569. Ріки Акарнанської бог — Ахелой.

589. Ехінади — п'ять невеликих островів біля західного узбережжя Греції, навпроти гирла річки Ахелой.

623. На рівнинах Пелопових… — тобто на Пелопоннесі.

624. Піттей — син Пелопа.

627. Батько богів — Юпітер.

628. Потомок Атланта — Меркурій.

665. Мінерви двоколірний плід — оливки, що бувають наполовину темними, наполовину зеленими.

729. Бог калідонський (у книзі IX, рядок 2 — Потік Калідонський) — Ахелой.

752. Тріапей — Ерісіхтон, син міфічного владаря Фессалії Тріопа.

2. Нептунів герой — Тесей.

13. Алкід — Геракл.

14. Сватом — Юпітером… — Геракл, за переказом, був сином Юпітера.

68-74. Тут і далі (182–198) йдеться про подвиги Геракла, які він здійснив за наказами тірінфського владаря Еврістея, перебуваючи у нього на службі з волі Юнони.

101. Несс — кентавр, син Іксіона.

104. Евен — ріка в Етолії поблизу міста Калідона.

112. Герой аонійський — Геракл, що народився в беотійських (аонійських) Фівах.

136. Кенеєць — один із епітетів Юпітера; від гори на острові Евбея, де був храм Юпітера.

137. Ехалія — місто на Евбеї. Здобувши це місто, Геракл захопив у полон Іолу, дочку володаря Ехалії Евріта.

141. Амфітріонід — Геракл: Амфітріон, чоловік Алкмени, був його названим батьком.

155. Ліхас — слуга Геракла.

182. Бусірід — міфічний володар Єгипту, що приносив у жертву кожного, хто завітав у його край.

184. Пастух іберійський — Геріон, що випасав череду корів в Іберії (Іспанії).

185. Пес триголовий — Цербер.

186. Роги… бика… пригнув… — мова про критського бика, якого приборкав Геракл.

187. В Еліді… — йдеться про очищення від гною стаєнь Авгія, владаря Еліди. На водах Стімфальських — тобто на озері біля міста Стімфал в Аркадії, де Геракл винищив потворних птахів.

188. В Партенійських гаях… — тобто в лісах Аркадії, де Геракл зловив золоторогу лань Діани.

189. Золотом із Термодонта… оздоблений пояс… — пояс володарки амазонок Іпполіти, оздоблений золотом із ріки Термодонта в Малій Азії.

190. Яблука… зірвав… — йдеться про золоті яблука Гесперід із садів титана Атланта.

194. Коней фракійських… — мова про незвичайної сили коней фракійського владаря Діомеда, що давав їм у поживу всіх чужоземців.

197. Немейська громада — тут — породжений Тіфоном і Єхидною велетенський лев, що спустошував околиці міста Немеї в Арголіді.

198. Небо на шиї тримав — Геракл тримав небо замість Атланта, коли той ходив по яблука Гесперід.

233. Син Пеанта (Пеантід) — Філоктет, що за допомогою Гераклового лука здобув Трою.

294. Богів, що стоять при пологах — йдеться про три божества, що називались Ніксами.

321. Невпізнанною стала… — Галантіда перетворилась у ласицю.

331. Ехалійські — тобто з міста Ехалії на острові Евбея, де владарював Евріт, батько Еоли.

332. Того, кому Делос покірний… — йдеться про Аполлона.

347. Пріап — бог родючості, опікун садів та городів.

400. Геба — богиня вічної молодості; стала дружиною Геракла після того, як Юпітер узяв його на небо.

403-417. Мова про майбутній похід «Семи проти Фів». Незгоди у Фівах — суперечки між синами Едіпа Етеоклом і Полініком. Копаней — аргів'янин, один із семи вождів, що виступали проти Фів; загинув від блискавки Юпітера. Два брати — Етеокл і Полінік. Віщун — Амфіарай, що передбачив свою смерть, його син Алкмеон помститься Еріфілі, своїй матері, за те, що вона намовила мужа йти в похід на Фіви. Одружившись із Калліроєю, дочкою річкового бога Ахелоя, Алкмеон подарував їй злочинне золото, тобто намисто, яке Еріфіла отримала в нагороду за те, що намовила мужа йти в похід. Алкмеона вбивають сини його тестя Фегея.

422. Паллантіада — Аврора. Випросивши для свого чоловіка Тіфона безсмертя, забула випросити й молодість.

423. Ясіон — син Юпітера і плеяди Електри, улюбленець богині Церери.

435-437. Еак, Радамант, Мінос — сини Юпітера.

498. Опія — римська богиня достатку, сестра та дружина Сатурна.

507. Еола нащадки — сини повелителя вітрів Еола, що одружилися з рідними сестрами (порівн. «Одіссея», X, 7).

574. Нащадок Меандра — Кавн, чия мати Кіанея була дочкою річкового бога Меандра.

634. Закладає оселю — йдеться про заснування міста Мілета.

641. Нащадок Семели — Вакх.

644-647. Бубаські — з міста Бубас в Карії. Перераховуються й інші племена й міста Малої Азії.

669. Фестійська земля — територія міста Феста на острові Крит.

687-694. Інаха донька — Іо (див. прим. до рядка 747 І книги). Перераховуються й інші, популярні на той час у Римі, єгипетські божества.

691-692. Той, хто… втишує голоси… — Гор (Гарпократ), син Ісіди й Осіріса, бог мовчання.

736. Сонця дочка — Пасіфая (див. прим. до 131 рядка VIII книги).

773. Мареотійських — єгипетських (від озера Мареотіди в Нижньому Єгипті). Перераховуються міста того краю.

3. Орфей — легендарний фракійський музика, син Феба і Калліопи.

13. Через браму Тенарську… — тобто через ущелину біля мису Тенара, на півдні Пелопоннесу, що вважалась одним із входів у підземне царство.

15-16. До того, хто владу… посів —йдеться про Плутона.

21. Внук Медузи — Цербер.

28-29. Про давню крадіж… — йдеться про викрадення Просерпіни Плутоном (книга V, рядок 359 і далі).

41-44. Перераховуються покарані в підземеллі злочинці: Тантал, що терпів голод і спрагу серед води й плодів; прикутий до вогненного колеса Іксіон; дочки Даная (див. прим. до книги IV, рядок 462); велетень Тітій, чию печінку клювали птахи; Сізіф, що викочував під гору камінь.

52. Паділ Авернський — «країна померлих» (див. прим. до 541 рядка V книги).

65-71. Наводиться невідомий з інших джерел міф про перевтілення. Іда — гора біля Трої.

72. Перевізник — Харон, що перевозив човном душі померлих.

90-91. Додонське (або хаонійське) дерево — дуб (див. прим. до 623 рядка VII книги).

92. Лаври безшлюбні… — натяк на перевтілення Дафни, що уникала любові Аполлона (книга І, рядок 452 і далі).

104. Кібела — велика мати богів, фрігійська богиня родючості.

109. На картейських лугах — в околицях міста Картея на острові Кея (див. прим. до 368 рядка VII книги).

114. Однолітка-булла — амулет, який носили на шиї вільнонароджені римські діти від дня народження аж до зрілого віку.

127. Прибережний Рак — сузір'я, в знак якого сонце вступає з початком літа.

142. Супутник… скорботи — кипарис був атрибутом похоронних обрядів.

151. Флегрейські поля — тобто півострів Флегра (Паллена) на Халкідіці, де, за переказом, відбулась боротьба між богами і гігантами.

160. Іліад — Ганімед, уродженець Іліона (Трої).

162. Аміклід — Гіакінт; також Тенарід (182), Ебалід, тобто син Ебала (196).

208. Воїн-герой — Еант (див. прим. до 397 рядка XIII книги).

220. Аматунт — місто на побережжі Кіпру, відоме виробництвом міді, один із осередків культу Венери.

221. Пропетіди — дівчата з міста Аматунта, яких Венера перетворила у камінь.

223. Керасти — дослівно: «рогаті», від грецького слова «keras» — ріг.

262-263. Геліад… сльози… — див. прим. до 340 рядка II книги.

267. Сідонської барви… — тобто пурпурної (див. прим. до 62 рядка VI книги).

291. Пафський — кіпрський; див. далі, вірш 297.

309. Панхайя — міфічний острів в Індійському океані.

314. З трьох божевільних… — йдеться про Фурій.

435. Кенхреїда — дружина Кініра, мати Мірри.

450. Ікар — тут — перший виноградар в Аттіці. За переказом, його вбили селяни, вважаючи, що він їх отруїв вином. Вакх, бог вина, перевтілив Ікара та його дочку Ерігону в сузір’я.

480. Сабейська земля — місцевість у південній Аравії.

525. Хлопчик, цілуючи матір… — йдеться про Амура й Венеру.

532. Адоніс — вродливий юнак, якого покохала Афродіта (Венера); загинув від іклів дикого кабана, якого наслав ревнивий Арес (Марс).

575. Гіппомен — син Мегарея з Онхеста в Беотії (Аонії), правнук Нептуна.

588. Молодець аонійський — Гіппомен.

609. Схенеєва донька — Аталанта. Схеней — міфічний володар Беотії.

644. Тамаське поле — околиці міста Тамасени, що на о. Кіпр.

696. Прикрашена вежами Мати — Кібела; цю богиню зображали з вежами у короні.

726. Що не рік… — йдеться про Адонії — щорічне весняне свято на честь Адоніса.

1. Фракійський співець — Орфей.

55. Метімна — місто на Лесбосі, батьківщина славетного гравця на лірі Аріона.

69. Едонійські — фракійські.

93. Кекропійський — афінський, аттіцький (див. прим. до 555 рядка II книги). Учень Орфея, фракійський співець Евмолп, переселився в Аттіку, де заснував культ Деметри і Елевсінські містерії.

106. Берекінтський герой — Мідас.

137. Сарди — столиця Лідії, країни в Малій Азії.

195. Понад протокою Гелли… — тобто Геллеспонтом (Дарданеллами), де, за переказом, упала Гелла (див. прим. до 7 рядка VII книги).

196. На Лаомедонтових нивах — тобто в Трої.

202. Разом із богом, велителем вод… — йдеться про Нептуна.

211. Владарева дочка — Гесіона.

227. Еакід — Пелей, син Еака.

255. Карпафський віщун — Протей; від Карпафського моря, названого від о. Карпафос (Карпатос), що на схід від Криту.

267. Якби Фока не рушив… — Теламон і Пелей, сини Еака, вбили свого брата Фока, якого народила нереїда Псамата, за що мусили податись на вигнання.

269-270. Трахінський — фессалійський; від Трахіна, міста в підніжжі Ети (див. далі, рядок 383).

279. Віття… подав… — гілки оливи або лавра, пов’язані вовняними стрічками, були ознакою мирних намірів.

296. Той, що приводить Зорю — Люцифер, Світоносець.

300. Тісба — місто в Беотії.

303. Народжений Майєю — Меркурій.

351, 382. Трахінець. Владар етейський — Кеїк.

351, 382. Трахінець. Владар етейський — Кеїк.

408. Магнети — жителі Магнесії, області Фессалії.

413. Кларос — місто в Малій Азії з храмом і оракулом Феба-Аполлона.

592. Земля Кіммерійська — найдальші північні краї, де, за уявленнями стародавніх, панувала вічна ніч. Кіммерійці — народ, який зайняв територію нинішньої України, в тому числі і Крим, раніше VII ст. до н. е.

633. Морфей — бог сновидінь.

640-642. Ікел дослівно означає «подібний»; Фобетор — «страховище»; Фантас — «привид».

647. Донька Тавманта — Іріда.

756. Іл, Ассарак, Ганімед — сини троянського владаря Троса.

761. Дімантіда — Гекуба, дружина Пріама.

5. Викравши вдатну дружину… — йдеться про Єлену, дружину володаря Спарти Менелая.

9. Авліда — порт у Беотії, звідки рушали на Трою грецькі судна.

13. Данайці — греки.

18. Тестора син — Калхант, грецький віщун, учасник походу проти Трої.

29. Діва-богиня — тут — Діана.

30. Владар — тут — Агамемнон, батько Іфігенії.

68. Протесілай — вождь фессалійців, перший із загиблих під Троєю.

108. Лірнес — місто в Троаді (Мала Азія).

110. Еетіоновий край — володарем Фів був Еетіон, батько Андромахи.

112. Телеф — місійський владар. Поранений списом Ахілла, був вилікуваний, згідно з віщуванням, іржею цього ж списа.

145. Птаха з таким же іменням — тобто лебедя (грецькою «kyknos»).

172. Перребієць — фессалієць; від Перребії, місцевості у Фессалії.

189. Кеніда — дочка лапіта Елата.

211-212. Хмарородні звірі — кентаври (напівлюди-напівконі), що народилися, за переказом, із хмари. З ними вели боротьбу лапіти (див. прим. до 461 рядка IV книги).

401. Кастор його б захотів — Кастор (див. прим. до 109 рядка VI книги) вважався знаменитим вершником.

452. Ерігдуп-пелетронієць — житель Пелетронія, лісистої долини у Фессалії, де, за переказом, жили кентаври і лапіти.

470. Маю й тобі потурати, Кенідо? — Латрей натякає на те, що Кеней спочатку був дівчиною.

537. Тлеполем — син Геракла.

547. Деїфоб, Полідамант — захисники Трої.

556. Періклімен — син Нелея, брат Нестора.

577. Нелеїд — Нестор, син Нелея.

581. Фаетоновий птах — лебідь.

585. Смінтеєць — Аполлон (епітет утворений від назви міста Смінти в Троаді).

611. Від термодонтської сокири… — тобто від руки амазонки (див. прим. до 189 рядка IX книги).

622. Тідід — Діомед.

623. З Атрідів молодший — Менелай.

624. Син Теламона — Еант, наймогутніший серед грецьких воїнів після Ахілла.

625. Син Лаерта — Одіссей (Улісс), володар Ітаки.

626. Танталід — Агамемнон, нащадок Тантала.

7. Полум’я Гектора — йдеться про підпалення Гектором грецького флоту.

24. Кораблем пагасейським — див. прим. до 1 рядка VII книги.

36. Граючи дурня… — Одіссей, не бажаючи брати участь у поході на Трою, видавав себе за божевільного, але його хитрість розкрив Паламед, син Навплія (Навпліад).

46. Не залишили б на Лемносі… — щоб позбутися Філоктета (див. прим. до 233 рядка IX книги), який мав невигойну рану на нозі і непокоїв воїнів болісними криками, Одіссей порадив залишити його на безлюдному острові Лемносі. Цій легенді Софокл присвятив трагедію «Філоктет».

98. Ітакієць, дуліхієць — Улісс (Одіссей). Дуліхій — сусідній з Ітакою острів.

98-99. Еант зіставляє свої подвиги на полі бою з хитрими нічними вилазками Улісса: вбивством фракійського царя Реса, захопленням троянського вивідувача Долона, віщуна Гелена, викраденням статуї Паллади (Мінерви), що охороняла Трою.

110. Вкарбовано образ широкого світу — опис Ахіллового щита роботи Вулкана подано в «Іліаді» (XVIII, 478–608).

145-149. Натяки на те, що Теламон убив свого брата Фока (див. прим. до 267 рядка XI книги).

156. Скірос — острів в Егейському морі, на якому виховувався переодягнений у дівчину Ахілл, поки не рушив у похід проти Трої.

157. Тевкр — син Теламона, незрівнянний лучник, один із героїв Троянської війни.

162-163. Мати… поміж дівчат помістила… — Фетіда, мати Ахілла, щоб одвернути від сина провіщену йому загибель під Троєю, заховала його на острові Скірос в царя Лікомеда. Хитрість Фетіди викрив Одіссей, прибувши туди у вигляді торговця: переодягнений дівчиною Ахілл серед розкладених перед ним товарів одразу вибрав зброю.

174. Кілла, Хрісея — міста в Троаді, як і Скірос, знамениті культом Аполлона.

193. Клітемнестра — дружина Агамемнона.

233. Терсіт — грецький воїн під Троєю, відомий своїм потворним виглядом і зухвальством.

273. Акторід — Патрокл, найближчий друг Ахілла; поліг від руки Гектора.

324. Сімоент — притока Скамандра в Троаді.

356. Еант розумніший — тут — син Ойлея.

357. Син Андремона — Тоант, володар Етолії.

358. Ідоменей — володар о. Крит.

396. Квітом, що зріс… з ебалійської рани — йдеться про Гіакінта.

397. Букви… спільні… — на пелюстках гіацинта немовби помітні букви АІ, що нагадують вигук болю і початок імені Еанта (грецькою «Aias»).

399. Гіпсіпіла — дочка лемноського володаря Тоанта. Вона врятувала життя батькові, коли жінки Лемносу вбивали на острові всіх чоловіків.

401. Стріли тірінфські — Гераклові стріли, що були передані Філоктету.

410. Фебова жриця — Кассандра, дочка Пріама.

415. Астіамакс — син Гектора.

420. «Троє, прощай!» — Овідій наслідує мотиви й настрої спрямованої проти війни і насильства трагедії Евріпіда «Троянки».

425. Дуліхійці — воїни Улісса.

431. Полідор — наймолодший син Пріама.

429-438. Овідій резюмує пролог трагедії Евріпіда «Гекуба».

448. Поліксена — дочка Гекуби.

455. Неоптолем — син Ахілла.

554. Одріз — фракієць.

596. За дядька… — йдеться про Пріама.

620. Дімантіда — Гекуба.

625. Герой Кітерейський — Еней, син Венери (Кітереї) і Анхіса, батько Асканія.

628. Антандр — портове місто неподалік від Трої.

631. Край Аполлона — Делос.

678-679. До берегів, де почався рід їх… — йдеться про Італію, звідки, за переказом, походив Дардан, легендарний родоначальник троянців.

692. Дочки Оріона (див. прим. до 207 рядка VIII книги), щоб відвернути від Фів страшну засуху, заподіяли собі смерть.

708. До побережжя Авсонського… — тобто італійського.

709. Строфади — острови Іонійського моря.

710. Аелло — одна із трьох гарпій.

712. Нерітійські поля — йдеться про Ітаку, де була гора Неріт.

713. Амбракія — стародавнє місто в Епірі, на півночі Греції. За нього посперечались Феб, Діана і Геракл. Суддю, який висловився на користь Геракла, Феб обернув у скелю.

715. Актійського Феба… святиня — храм, побудований Августом на пам’ять про перемогу над Антонієм коло мису Акцій (31 р. до н. е.).

717. Хаонійська затока — затока в Хаонії, частині Епіру на західному узбережжі Греції.

719. Феаків поля — о. Коркіра (нині Корфу), який іноді ототожнюють з Гомеровою Схерією, де жили феакійці.

720. Бутрот — місто в Епірі, де троянський (фрігійський) віщун Гелен заснував нову Трою. Зустрівши там Енея, він провістив йому майбутнє.

729. Занклея (Занкла) — давніша назва міста Мессени на о. Сицилія.

749. Кратеїна доня — німфа, мати Скілли.

771. Птах не підвів… — Телем віщував із лету птахів.

789-869. Овідій віртуозно наслідує жанр буколік — пастуших пісень, родоначальником якого був грецький поет Теокріт (III ст. до н. е.), а його римським продовжувачем — Вергілій.

879. Сіметський юнак — Акід, чия мати була дочкою річкового бога Сімета.

968. Кірка — прекрасна німфа-чародійка, що переселилася з Колхіди на о. Еея поблизу Італії.

4. Евбеєць — Главк.

5. Регій — місто на півдні Італії напроти Мессени.

27. Батько… її видав… — бог сонця Геліос сповістив Вулкана про зраду Венери (див. книгу IV, рядок 170 і далі).

78. Жінка з Сідона — цариця Карфагену Дідона, що походила з фінікійського міста Сідона. Овідій скорочено викладає події, описані в IV книзі Вергілієвої «Енеїди».

83. Ерікс — гора і місто на о. Сицилія. Акест — друг Енея, виходець із Трої, що поселився в Сицилії.

88. Стерничий — Палінур, який, заснувши, потонув біля берегів Луканії.

89-90. Інаріма, Прохіта, Пітекузи (грец. «мавп’ячі острови») — острови біля побережжя Кампанії.

91. Керкопи — міфічні жителі Пітекуз, яких, за переказом, Юпітер обернув у мавп.

101. Укріплення Партенопейські — Неаполь.

102. Еоліда могилу… — йдеться про могилу троянського героя Місена, супутника Енея (див. «Енеїда», VI, 162 і далі).

104. Сівілла — жінка-пророчиця. Найвідомішою була Кумська Сівілла, що дожила до казкового віку, склавши, за переказом, «Сівіллині книги».

111. Поля Елісейські, Елісій — міфічна країна, де перебували після смерті обранці богів.

114. Юнона Авернська — Персефона.

117. Орк — підземне царство.

155. До Евбейського міста… — тобто до міста Кум, заснованого вихідцями з Евбеї.

157. Годувальниці ймення… — див. прим. до 443 рядка.

161. Ахеменід — грецький воїн, супутник Улісса (Одіссея).

180. Через оклик Улісса… — подано епізод з «Одіссеї» (IX книга, рядок 475 і далі).

223. Туське море — Тірренське море.

233-234. В місто… що його… Лам… заснував — йдеться про Телепіл, місто лестригонів, міфічного племені велетнів-людоїдів (див. «Одіссея», X, 81 і далі).

247. Заводі Кірки — мова про казковий о. Еея (див. «Одіссея», X, 135 і далі).

325. Ігрищ елідських… — йдеться про Олімпійські ігри (див. прим. до 679 рядка II книги).

326. Лацій — область у Центральній Італії.

328. Альбула — стародавня назва Тібру; Нумікій і Аніен (нині Аніо) — ріки в Лації; Альмон, Нар і Фарфар — притоки Тібру.

333. Дволикому Янусу… — опікун держави, староіталійський бог усякого початку Янус зображувався дволиким.

334. Венілія — староіталійська богиня, дружина Януса, мати німфи Каненс («співучої»).

335. Пік — син бога Сатурна, прадід Латина. Лаврентський — від назви міста Лаврент, що в Лації.

382. Титаніда, Титанія — тут — Кірка, дочка Сонця (Титана).

396. Лиш ім'я не змінилося… — «picus» з латини означає «дятел».

416. Тартеський — іспанський; від старовинного міста Тартес.

433. Камени — музи.

443. Каєта — годувальниця Енея, її ім’ям, за легендою, названо мис і місто в Лації, де вона була похована.

451. Турн — вождь рутулів у Лації; боровся з Енеєм за свою наречену — дочку Латина Лавінію.

452. Тірренія — Етрурія (нині Тоскана, Тосканія), край у Середній Італії, де селились етруски.

456. Евандр — міфічний владар Аркадії, області в центрі Пелопоннесу; згодом переселився до Італії.

457. Венул — посол Турна.

458. В місті його — йдеться про місто Аргіріпа, яке, за переказом, заснував Діомед в Апулії (Італія), переселившись туди після Троянської війни з рідної Арголіди.

461. Етолійський герой — Діомед; його батько, Тідей, був сином етолійського владаря Ойнея.

468. Діву… у діви… — тобто Кассандру — в Афіни-Паллади. Нарікський герой — Еант.

472. Кафарей — мис о. Евбея, де розбився, повертаючись із Трої, грецький флот.

478. Рану… пам'ятаючи — Діомед у розпалі бою поранив Венеру, що допомагала троянцям («Іліада», V, 330 і далі).

512. Ойнід — Діомед, внук Ойнея.

513. Певкетійський затон — затока в Апулії, області в південній Італії (в місцевості Певкетія).

535. Мати богів — Кібела; її вшановували на Іді, гірському пасмі поблизу Трої.

545. Астрея сини — вітри.

563. Нерітського днища… — йдеться про судно Улісса; від Неріта — гори на Ітаці.

564-565. Судно… почало кам'яніти — корабель володаря феаків Алкіноя, що посприяв Одіссеєві (Уліссові), з волі Посейдона (Нептуна) став скелею («Одіссея», XIII, 153 і далі).

573. Ардея (від лат. «чапля») — столиця рутулів.

584. Юл, Іул — син Енея Асканій, родоначальник дому Юліїв.

608. Люди Квіріна — римляни (Квірін — епітет Ромула, міфічного родоначальника римлян).

609-622. Альба — найдавніше місто в Лації. Перераховуються його володарі.

623-624. Гамадріади — німфи, опікуни дерев. Одна з них — Помона (від латинського «pomum» — плід).

640. Той, що злодіїв лякає… — бог Пріап, охоронець садів.

641. Вертумн — римський бог пір року, що мав здатність обертатися у різні істоти.

669-671. Згадуються найвродливіші жінки: Єлена, дружина Менелая; Гіпподамія, дружина Пірітоя і Пенелопа, дружина Улісса.

693. Ідалійка — Венера; від гірського пасма Ідалій на Кіпрі.

694. Рамнунтської діви — тобто Немесіди; від Рамнунта, міста в Аттіці з храмом цієї богині.

711. Геди (дослівно: «козенята») — дві зірки в сузір’ї Візниці, схід і захід яких сповіщав негоду.

712. В норіцькім вогні… — тобто в кузнях придунайської області Норіка, що славилась виготовленням якісної зброї.

759. Саламін — місто на о. Кіпр, засноване Тевкром, сином Теламона.

774. Палілії — свято на честь Палес, староіталійської богині, опікунки пастухів та отар.

776. Тарпея — римлянка, яка, за переказом, відкрила сабінянам доступ до римської фортеці; одначе самі ж сабіняни закидали її щитами.

778. Курів сини — тут ідеться про Кури (Курії), місто сабінян в Італії.

781. Іліад — Ромул, син Ілії (Реї Сільвії) і Марса.

801-802. Змішав тоді меч нечестивий тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя — йдеться про зіткнення сабінян і римлян; натяк на легендарне викрадення римськими юнаками сабінянок за часів Ромула.

828. Квірін — один з найдавніших італійських богів, згодом ідентифікований з Ромулом

3. Нума — другий після Ромула римський владар; вирізнявся мудрістю і справедливістю.

8. В місто ввійшов… — йдеться про Кротон, що на півдні Італії (див. далі, рядок 57).

12. Юпітера син — Геркулес.

13. До лакінійського берега… — тобто до Лацінія, мису біля Кротона.

21. Києносець — Геркулес, озброєний важкою палицею.

23. Есар — ріка поблизу Кротона.

50-53. Перераховуються місцевості на півдні Італії.

52. Япіг — син Дедала, оселився на півдні Італії і назвав край, де замешкав, Япігією.

60. Із Самосу муж — Піфагор.

147-148. Мило між зорі високі злинути… — повторюється думка Лукреція («Про природу речей», книга II, рядок 1 і далі) про насолоду відданого філософії споглядального життя.

161. Евфорбом я був… — за переказом, Піфагор вважав, що в нього переселилася душа загиблого від руки Менелая троянського героя Евфорба і на доказ цього впізнав його щит у храмі серед багатьох інших щитів (див. про це в Горація, «Оди», І, рядок 28).

229. Мілон — славетний атлет часів Піфагора.

232. Тіндара дочка — Єлена, дружина Менелая.

273-286. Перераховуються ріки Греції та Малої Азії.

285. Гіпаніс — Південний Буг.

287. Антісса — порт на о. Лесбос; за легендою — колись окрема країна, що внаслідок землетрусу з’єдналася з Лесбосом.

309. Аммон — давньоєгипетський бог, котрого зображали у вигляді барана. Біля храму цього бога було джерело, якому приписувались подані тут казкові властивості (див. також «Природу речей» Лукреція, книга VI, рядок 848 і далі).

311-312. В Атаманійську річку… — йдеться про Атаманію, область на півдні Епіру.

315. Кратіс і Сібаріс — ріки в південній Італії.

319. Салмакіда — джерело в Карії (країна в Малій Азії) поблизу міста Галікарнаса.

327. Буйних Претід… — тобто дочок Прета, брата Акрісія (див. прим. до 559 рядка III книги). За зневагу до Вакха були покарані божевіллям; вилікував їх Меламп, син Амітаона, віщун і лікар.

329. Лінкестійський — македонський; лінкести — плем'я в західній Македонії.

332. Феней — озеро в Аркадії біля однойменного міста.

356. Паллена — півострів і місто в Македонії; гіперборейський — розташований на далекій півночі.

387. Птиця Юнони — павич.

388. Юпітера птах — орел, який, за переказом, носив Юпітерову зброю — блискавки.

394. Амом — ароматична рослина, з якої виготовляли цінний бальзам.

411. Істота — тут — хамелеон.

447-448. Хто вийшов з роду Іула… — йдеться про Октавіана Августа.

462. Обід Фієста — Фієст, міфічний володар Аргоса, ворогував із своїм братом Атреєм. Одного разу Атрей пригостив Фієста м’ясом його убитих дітей.

489. Діану Орестову… — Орест, син Агамемнона і Клітемнестри, брат Іфігенїї, вбив свою матір і її коханця Егісфа, відомстивши їм за смерть батька. Переслідуваний богинями помсти, подався до Тавриди. Іфігенія врятувала його тут від принесення в жертву Діані (див. трагедію Евріпіда «Іфігенія в Тавриді»).

500. Дочка Пасіфаї — Федра (див. трагедію Евріпіда «Гіпполіт», а також трагедію Сенеки «Федра»).

547. Егерія — одна з Камен (муз), дружина римського царя Нуми.

552. Син Амазонки — Гіпполіт, син Тесея і цариці амазонок Гіпполіти.

582. Укріплення Лацію… — йдеться про Рим.

625. Залучив Короніда — мова про Ескулапа (Асклепія), сина Короніди й Аполлона.

702-717. Перераховуються міста й місцевості Італії і Греції. Гіппотада оселю… — тобто Ліпарські (Еолійські) острови біля північного побережжя Сицилії. Передгір’я Мінерви — мис поблизу Неаполя (Партенопеї). Місто Геракла — Геркуланум. Земля, де… вихованець пагорб насипав… — Каєта. Край Антіфата — Формії.

746. Цезар — Гай Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.), що після смерті начебто став зорею і був прийнятий у коло богів. Марс… тога… — тобто діяння воєнні та громадянські.

750. Нащадком своїм… — йдеться про Октавіана Августа, що після усиновлення став іменуватись Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.

755. Юба — цар Нумідії (країни в північній Африці), переможений Юлієм Цезарем у 46 р. до н. е.

762. Мати Енея — Венера.

778. Понтифік — Цезар, якому було надано титул верховного жерця-понтифіка.

780. Сестри одвічні — богині долі, Парки.

823-828. Перераховано головні перемоги Октавіана Августа: в битві коло міста Мутіни (43 р. до н. е.) — над Антонієм; у битві коло македонського (ематійського) міста Філіпп (42 р. до н. е.) — над військами Брута і Кассія; у морській битві коло берегів Сицилії (36 р. до н. е.) — над Секстом Помпеєм; у морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.) — над Антонієм і Клеопатрою (єгиптянкою). Каноп — місто в Єгипті. Фарсал — місто у Фессалії, де Юлій Цезар переміг Помпея в 48 р. до н. е.

838. Із старцем пілоським… — тобто з Нестором.

865. Веста — римська богиня домашнього вогнища, покровителька сім’ї і дому.