«Енн із Зелених Дахів»

Люсі-Мод Монтгомері ЕНН ІЗ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ

І зорі над колискою зійшли

В стихії полум’я, роси і духу.

Пам’яті моїх батька і матері

Розділ 1 ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД ДИВУЄТЬСЯ

Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Той хлюпотливий струмочок, подейкували, петляв у лісі поміж деревами, вирував і пінився, та й був доволі підступний, хоч при Долині Лінд ущухав і вже ледь жебонів, принишклий, ніби знаючи, що повз будинок пані Рейчел Лінд навіть струмкові не вільно текти без належної поважності й ґречності. Він, певно, тямив, що пані Рейчел сидить при вікні й суворо позирає на все й усіх, хто пробігає повз — від струмків до дітлахів; а коли зауважує бодай найменше нехтування приписами чемності, — невтомно й безупинно докопується до всіх «чому», «чого» й «навіщо так було скоєно».

В Ейвонлі, та й поза ним, живе багацько людей, що не вміють пхати носа в сусідські справи, не занехаявши при тому власних, та не така є пані Рейчел Лінд — о, вона, певна річ, із тих, кому вдається перейматися не лише собою, а й геть усіма довкола. Вправна господиня, собі вона давала раду якнайліпше, та ще й керувала швацьким гуртком для дівчат, помагала порядкувати в недільній школі, — а церковні Спільнота милосердя й Товариство підтримки місіонерських служінь без неї навряд чи й могли б існувати. Та попри все це, пані Рейчел таки знаходила вдосталь часу, щоб сидіти годинами при кухоннім вікні, в’яжучи з бавовняних ниток ковдри — і було їх уже шістнадцять, як пошепки, благоговійно переказували одна одній ейвонлійські господині, — ще й раз по раз кидати пильним оком на шлях, що перетинав видолинок і збігав на стрімкий височенький пагорб. А що стояло Ейвонлі на трикутному півострівці — він випинався просто в затоку Святого Лаврентія, оточений з обох боків водою — то кожен, хто прямував до селища чи виїздив з нього, не міг оминути цього шляху й непомітного, проте суворого й пильного погляду пані Рейчел.

Так сиділа вона й одного червневого пообіддя, на самому початку літа. Тепле сонце кидало у вікно свої яскраві промені, сад на схилі попід будинком стояв заквітчаний білим і рожевим цвітом — достоту наречена у весільній сукні — а над деревами гули міріади бджіл. Томас Лінд, тихий лагідний чоловічок, якого в Ейвонлі знали виключно як «мужа пані Рейчел», сіяв ріпу в полі за клунею — певно, як і Метью Катберт побіля Зелених Дахів. Принаймні пані Рейчел сама чула, як Метью напередодні ввечері казав Пітерові Моррісону в крамниці Вільяма Блера в Кармоді — мовляв, завтра сіятиму ріпу. То, звісно, Пітер його розпитував, бо сам Метью ніколи не ділився тим, що коїться в його житті.

Але ж ні, ось він, Метью Катберт, о пів на четверту в будень, виїжджає собі неквапно з долини на височенький пагорб. Ба більше — на ньому біла сорочка й найкращий святковий костюм, тож він, очевидячки, їде кудись із Ейвонлі, і прямує далеченько, бо ж витяг на світ божий свою бричку й упріг до неї гніду кобилку. Але куди? І навіщо?

Якби ж то був хтось інший з Ейвонлі! Тоді б пані Рейчел склала в голові се і те, а відтак одразу знайшла би відповідь на обидва запитання. Проте Метью так рідко виїжджав кудись із дому — це була дивна дивина; іншого такого сором’язливого чоловіка ще не бачив світ. Не любив він ані виходити поміж незнайоме товариство, ані взагалі розмовляти з людьми. Незвичне то було видовище — Метью в бричці й у білій сорочці. Нічого не могла збагнути пані Рейчел, тим-то й пообіднє дозвілля вже геть не видавалося їй приємним.

«От вип’ю чаю й піду в Зелені Дахи — розпитаю в Марілли, куди він подався й чого», — так зрештою вирішила поважна добродійка. — «О цій порі року до міста він не їздить, та й у гостях ніколи не буває. Чи, може, у нього забракло насіння ріпи? Але нащо ж тоді так виряджатися? Та й до лікаря він вочевидь не вибрався — надто вже повільно сунеться та його бричка. Проте мусило ж таки відучора щось статися, не поїхав же він собі просто знічев’я. Дивно це, дуже дивно, і сумління моє не знатиме ані хвилинки спокою, аж доки я не довідаюся, навіщо Метью Катберт поїхав нині з Ейвонлі».

Тож одразу після чаю пані Рейчел і вирушила. До великого обсадженого фруктовими деревами будинку Катбертів від Долини Лінд було зо чверть милі дорогою, та потім належало ще здолати довгеньку стежину. Батько Метью Катберта, сором’язливий і неговіркий, достоту як син, вирішив, коли будував собі дім, сховати його так, щоб і людське око не сягало — отож і забрався в лісову гущавину. Там, на якомога дальшій межі, де вже й закінчувалася його земля, стояли й понині Зелені Дахи, ледь помітні перехожим з битого шляху, обабіч якого рядком вишикувалася решта ейвонлійських садиб. Життя в такій глушині, думала собі пані Рейчел, і життям було не назвати.

— Це звичайнісіньке животіння, от що, — проказала вона, ступаючи порослим травою путівцем, поміж кущами шипшини. — Воно й не дивно, що Метью й Марілла такі чудні, коли живуть аж тут, відлюдьками. Дерева не найкраще товариство, хоча, Бог свідок, їх тут і не бракує. Ні, я таки волію жити поміж людей. Хоч їм і це, здається, до вподоби, а чи то вони просто вже звикли? Чоловік до всього звикне, навіть на шибениці висіти, як сказав такий собі ірландець.

Фрагмент закончился. Продолжение — в полной версии книги на ЛитРес.

Реклама. ООО ЛИТРЕС, ИНН 7719571260, erid: 2VfnxyNkZrY