«Ялинка»

Михайло Михайлович Коцюбинський Ялинка

I

Настав святий вечiр.

В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.

"Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"

Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.

- Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…

Яким помовчав.

- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.

- Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…

- Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.

- Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.

На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.

- Добре, я дам три карбованцi,- обiзвався чоловiк,- але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.

- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.

Чоловiк глянув на Василька.

- Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати - годину… Завидна завезе, завидна й поверне…

Яким подумав i махнув рукою.

- Якось воно буде… мiстечко не за горами.

Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.

Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.

Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.

В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.

Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.

- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Василько побiг до батька.

- Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було,- казав Яким, удивляючись у край неба,- наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…

На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.

II

Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочйi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати лiсом. Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг… Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр… Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув їх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. "Пiдожду, може, хто над'їде та дасть менi яку раду",- подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь… Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi.

Фрагмент закончился. Продолжение — в полной версии книги на ЛитРес.

Реклама. ООО ЛИТРЕС, ИНН 7719571260, erid: 2VfnxyNkZrY