«Захребетник»

Генрі Лайон Олді Захребетник

Захребетник

Око за око. Зуб за зуб. Скільки даси, стільки й повернеться.

Добром за добро, злом за зло. Віддається належне. Баш на баш.

І так далі. Щось у цій загальновживаній системі порахунків мені завжди здавалося неприродним. Хоч я так і не зміг визначитися, що саме…

CAPUT І у якому хлюпають хвилі й цвітуть дикі абрикоси, кричать чайки й гендлярі, гояться сердечні рани й відбуваються випадкові знайомства, а також з’ясовується, що від смаку халви до дзенькоту клинків — дев’ять із половиною кроків навпростець

Сонце сіяло.

Море шуміло.

Життя на бульварі Джудж-ан-Маджудж вирувало.

— Фісташки! Смажені фісташки!

— Шербет! Солодший за поцілунок красуні! Густіший від крові героя! Дешевший за чуже горе! Налітай, набирай…

— Ай, кебаб! Вай, кебаб!

— Дай кебаб!

— Сувеніри! На згадку! На добру пам’ять, на вічну пам’ять!..

— Персні із джинами! Лампи із джинами! Кому місто зруйнувати? Кому палац побудувати? Кому в Дангопею злітати?

— Халва! Проходиш мимо — вже солодко…

— Агов, ґави-роззяви! Вирушайте з Кей-Кубадом Колишнім у хадж по визначних пам’ятках! Палац султана Цимаха! Руїни Паленого Покляпця! Зібрання мумій Бейлер-бея! Хто не бачив, марно життя прожив!

— І ось цей кисломордий ібліс, чия душа — темний ліс, чиє серце — смердюча яма, а руки схожі на гаки гробаря, й каже мені своїм бридким голосом: «Кралечко, якщо ви погодитеся вийти за мене заміж, я буду найщасливішим чоловіком на світі…»

— А ти?

— А що я? Заміж-то хочеться…

На сході, як на сході, особливо в Бадандені. А ще як повагом простувати знаменитим бульваром Джудж-ан-Маджудж, отуди вниз, до моря… Їй-право, шановні, нічого у світі не знайдеш східнішого, хоч сто років скачи верхи у потрібному напрямку. Тільки даремно час гаятимеш…

Поміркуйте самі!

Родимки на щічках красунь схожі тут просто-таки на грудочки амбри. Тюрбани на лисинах мудреців вивищуються, мов кипариси в передгір’ях ад-Самум. Звитяга воїнів сягає піднебесся, млість гаремів стелиться запашним димом кальяну; цікавість приїжджих розцвітає червоною трояндою в райському саду. Юнаки в Бадандені стрункі, як ла-лангський спис, хлопчики прекрасні, як пісня солов’я, а зрілі чоловіки розважливі, як цілий диван візирів, кинутих до зіндану через їхні дурні голови.

Про халву вже можна й не згадувати.

— Халва! Горіхова!

— Халва-а-а! Фісташкова!

— Соняшникова!

— Морквяна!

— Із кунжутом! Із сабзою!

— По вусах стікає, душа радість має…

— …ва-а-а-а!

У вируванні пристрастей, у хмарі ароматів, під крики торговців і плітки відпочивальників, ішов бульваром парубок у камзолі кольору кориці, стрункий та замислений. Пані різного віку, здатні на легкий флірт або на любов до смерті, проводжали його поглядами, за які інший ловелас пожертвував би фамільним спадком.

Але об’єкт жіночого інтересу крокував далі.

Молодикові було трохи за двадцять, і він вважав себе циніком.

Циніком у такі роки стають, якщо зазнають краху в романтичному захопленні, розтринькають казенні гроші або розчаруються в ідеалах. Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо — а саме так звали нашого парубка — припав до втішливих сосків цинізму з причини третього варіанту.

Ще недавно в нього були ідеали.

Чудові й піднесені.

І от вони рухнули, наразившись на голу дійсність.

Ледь отямившись від ран, зокрема від перелому щелепи — на жаль, найчастіше ідеали, трощачись, вціляють ідеалістові по зубах! — він зрікся колишніх соратників, про що повідомив їх письмово; чекав виклику на дуель — не дочекався; добу вибирав між мотузкою та отрутою — не вибрав; купив собі два камзоли: чорний зі сріблом і кольору кориці, з позолоченими гачками; і нарешті попросив поради у безмежно любого дідуся:

«Як бути далі?»

Дід, Ернест Рівердейл, графі ле Бреттен, що брав якнайжвавішу участь у долі улюбленого внука й чимало сприяв поваленню ідеалів, дати (пораду не відмовився. Курорт, сказав дід, пиятика та коханка. Коханок краще дві: молоденьку для куражу та зрілу для престижу. Ще краще три, але тоді весь відпочинок піде грифонові під хвіст.

— Але куди мені поїхати?

Вибір курорту для парубка був куди складніший од вибору між мотузкою та отрутою.

— Їдь до Бадандена, Джеймсе. Там, де сонце кипить у крові, душа лікується сама собою…

Патріарх родини хотів додати, що у двадцять чотири роки нові крила в душі відростають швидше, ніж хвіст у ящірки, але посміхнувся й промовчав. Він був мудрим чоловіком, Ернест Рівердейл, мудрим, а головне, делікатним.

Рідкісна риса як на близького родича.

А як на родича похилого віку — подвійно рідкісна.

* * *

Дід мав рацію. Якщо по дорозі з Реттії до кордонів Баданденскої тиранії Джеймс удався до самоїдства і думав, що з життям покінчено, то вже проїжджаючи над бухтою Абу-ль-Фаваріс, він одержав запрошення від вусаня-бахадура, героя Шейбубської баталії, розділити з левами пустелі казан плову. Тут, на чудесному лоні природи, для воєначальників, поранених у битвах за вітчизну, указом тирана Саліма ібн Саліма XXVI було обладнано райський закуток із казенними красунями та юними виночерпіями.

Фрагмент закончился. Продолжение — в полной версии книги на ЛитРес.

Реклама. ООО ЛИТРЕС, ИНН 7719571260, erid: 2VfnxyNkZrY