«Камо грядеши»

Від автора

Єсть дві літературно–революційні організації: «Гарт» — спілка пролетарських письменників – і «Плуг» — спілка селянських письменників. Останніми часами між цими угрупованнями виникло багато суперечок. «Плуг», будучи спілкою з слабішою кваліфікацією (це він сам не раз прилюдно визнавав), певніш — просто добровільною культурно–освітньою організацією, що чомусь претендує на роль в мистецтві, — ніяк не може примиритися з існуванням «Гарту» і раз у раз атаковує його. Почався цей наступ ще з Московської наради пролетписьменників, де «плужани», наперекір «Гартові», прийняли так звану «напостівську платформу», яка на сьогодні остаточно себе скомпрометувала; і визнали, теж наперекір «Гартові», так званий «всесоюзний центр», на сьогодні фактично ліквідований. Продовжився цей наступ на гартованському з'їзді, де «плужани» «налітали» на гартованців, встановивши блок з російськими напостівцями, що приїхали на літературну Україну трохи «попартизанити»; в Москві їм не повезло. Скінчилася ця баталія поки що на сторінках «Культури і побуту» — додатку до газети «Вісті». І знову почали перестрілку ті ж таки невгамовні «плужани». Відповідали їм ми, «олімпійці» (так назвали нас наші літературні супротивники). Поскільки нас цікавило майбутнє пролетарського мистецтва, а не угруповання «Гарт» i «Плуг», ми подбали, щоб стати над цими організаціями. Нас найбільше тривожила ідея азіатського ренесансу і вияснення двох психологічних категорій: Європи й «Просвіти». Перші два листи — це наша відповідь одному із просвітян, що, узагальнюючи, ми його називаємо просто «енко». Третій лист — наша відповідь тов. Пилипенкові, керівникові організації «Плуг». Не все тут буде зрозумілим, але хай пробачать читачі: листи писано як відповіді, нашвидкуруч; а переробити їх ми оце тепер не маємо можливості. В той же час в них поставлено багато актуальних питань. Отже, сподіваємось, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад.

Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». (Перший лист до літературної молоді)

І

В одній із своїх брошур Шпенглер так сказав:

— «Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височінь, але відціля нема ще конечної потреби називати художниками й мислителями тисячі писак та філософів–обивателів наших великих городів».

І далі:

— «Прогрес мистецтва доводять факти, a не логічні доводи».

Ми цитуємо зі Шпенглера спеціально для того, щоб трохи подратувати «сатану в бочці» з гопаківсько–шароваристої (наш власний образ), тепер ультра–червоної «Просвіти». До речі: боїмось, що наші опоненти перший раз чують таке прізвище, отже, мусимо запевнити: Шпенглера в гартованських списках і серед «олімпійців» нема і для того, щоб знову і знову подякувати Троцькому за класичний афоризм:

— «Коли Вардін зіб'ється на таблиці множення, а Воронський в цьому зійдеться з білогвардійцем, що знає арифметику, то тут для політичної репутації Воронського поганого ще нема».

Нарешті, ми цитуємо зі Шпенглера для того, щоб ще раз і ще раз сміливо і з спокійною совістю підкреслити свою солідарність з фашистським мислителем в тих «засадах» про мистецтво, які були й будуть арифметичною аксіомою для всіх часів, для всіх народів і для кожного класового суспільства.

Як бачите, ніколи «олімпійців» шлях не зійдеться зі шляхом літературних спекулянтів і профанаторів молодого мистецтва: як бачите, буде великою помилкою гадати, що генерація молодих пролетарських письменників розгубиться в час наступу бойової макулатури. Інтелектуальні здібності її ще не зрадили і, — напевне, — не зрадять. Та й історія ніколи не робила нонсенсів.

Саме це i перш за все це мусить знати та талановита літературна молодь, яка тепер уперто працює над собою по глухих закутках республіки і поволі вкрапляється в «олімпійську» фалангу.

І да буде це передмовою, а тепер по суті.

ІІ

«Sine ira et studio», цебто: без гніву й симпатії, як сказав Тацит, сильний, між іншим, оратор проти різних свистунів і провокаторів. Подивимось об'єктивно на сьогоднішню мистецьку ситуацію і подамо й собі кілька елементарних засад.

Останніми часами стало модним говорити про «розходження» «молодих» пролетарських письменників зі «старими» теж пролетарськими письменниками. Дійшло навіть того, що хтось — і на основі цих «розходжень» — кинув «тезу» про народження другої генерації пролетарських митців. Як і треба було чекати, цю тезу підхопили літературні спекулянти і зчинилась, зі слів одного критика, «революція». На арену виступили огонь і дим — передумова кожної баталії.

Отже, понюхаймо того диму і подивімось на вогонь.

По–перше:

— Коли говорити про «другу генерацію», то чому не назвати її третього? Бо ж — послідовно — перша: Чумак, Михайличенко і т. д., друга: Сосюра, Йогансен і т. д., третя: Усенко, Іванів і т. д.

Ми гадаємо, що цю необережну «тезу» було кинуто в стані афекту, і вона не має під собою ніяких підстав. Бо як ви поділите пролетарських митців? Віком? Тоді до відома вашого: серед так званої «молоді» є літератори старіші за нас, «олімпійців». Чи, може, ви мате на увазі художню потенцію? І тут помиляєтесь: нема і не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись за 5–6 років: письменник — не американська машинка, а твори його не полтавські галушки.

Фрагмент закончился. Продолжение — в полной версии книги на ЛитРес.

Реклама. ООО ЛИТРЕС, ИНН 7719571260, erid: 2VfnxyNkZrY