«Невиконане замовлення»

Юрій Рогоза, 2002 р., друкувалася під псевдонімом Р. Лоза

ЧАСТИНА ПЕРША

ДИВНА ПРОПОЗИЦІЯ

Мода — штука цікава й не передбачувана. Інколи модними стають зовсім дивні речі, наприклад, книги про олігархів. Найчастіше такі книжки самі ж олігархи і замовляють, одразу ж після виплати авансу повідомляючи автору — нашому чи зарубіжному, несуттєво, — як вони у тій книзі повинні виглядати. Та чомусь виглядають усі вони (характерний збіг, правда?) зовсім несхожими на себе. Добрими, відвертими, цікавими та вихованими, — словом, такими собі душечками, найкращими друзями дітей, інвалідів, собачок та котиків усієї країни та всього міжнародного товариства.

Платять вони непогано, і це можна зрозуміти: автору ж належить створити не життєпис, а справжній фантастичний роман. Адже напиши він хоч напівправду, не кажучи вже про правду, — вийде книга про Бабайка, хоч бери й дітей лякай. Такі вже вони в житті, наші політики-олігархи, нічого не поробиш. Так воно є, що грошей у них багато, і на власні примхи вони їх не шкодують. Це ще одна їхня загальна риса характеру. Цікаво, чи не так?

Можливо, для когось таке замовлення — подарунок Божий. Та що там "можливо" — так воно і є! Однак ці ігри вже не для мене. По-перше, люди мене люблять за те, що я на сьогодні встиг написати. І мені соромно було б так відверто їм брехати (та й не обдуриш людину, не так вже це й просто: красивій казці вона готова повірити, прикрашеній брехні — не дуже). А по-друге, я знайомий (каюсь) з кількома впливовими можновладцями, які вирішують долі нашої бідної України. Пив з ними горілку (ще раз каюся), ходив по саунах і таке інше... Словом,

розважався. І так мені зранку бувало огидно після тієї гульні, що й не розказати. Це було й не похмілля, і не алкогольне отруєння — хіба можна отруїтися коньяком ціною 200 доларів за пляшку?! Ні, зовсім інше самопочуття. Хоча й схоже на отруєння. Виходить, що спілкуючись з деякими людьми, так само можна отруїтися. Відчуття таке, неначе мухоморів об'ївся.

Можливо, саме тому я трохи здивувався, коли КНИГУ

ПРО ОЛІГАРХА МЕНІ ЗАМОВИВ НЕ МАЙБУТНІЙ ГЕРОЙ (ТОЧНІШЕ, ГЕРОЇНЯ), А ЗОВСІМ ІНШИЙ ТИП - БАГАТИЙ І ПОЛІТИЧНО МОГУТНІЙ. Сам

олігарх, якщо розібратися... Міг би назвати, хто це, однак береженого Бог береже, занадто вже часто він у телевізорі з являється... До того ж, навіщо називати: адже замовлення я все одно не виконав... Домовилися, обговорили строки, і — не виконав. Відбулося таке зі мною вперше за все моє письменницьке життя. Мені б соромитися, а я все дякую Богу, що так вийшло. Інакше б я просто не написав того, що ви оце зараз читаєте. А можливо, книжка ця — головне, що я міг зробити для людей. Головніша всіх моїх попередніх хітів та казок... Призів та грамот у гарненьких рамочках... Можливо, саме щоб її написати, я й на світ народився...

Однак, повернемося до замовлення. Я про всякий випадок поламався, це я вмію. Попросив трохи часу — "подумати . Хоча що тут думати, коли гонорар пропонують царський — хто знає, може, роботодавці попередні мої успіхи враховують?.. А щоб не дуже я замислювався, навіщо здалося моє викривальне творіння про ту особу, яку хіба що лінивий не лає, — щедрий замовник сказав, що зразу ж перекладуть майбутню книжку англійською мовою, і уся сучасна Європа її прочитає. А тому потрібно, щоб була вона, "олігархиня", в моїй книзі злим

політиком-людожером, що п'є з народу кров, як і годиться таких описувати. Такими їх в Європі уявляють наших українських олігархів (і не дуже сильно помиляються, до речі). Що там казати. Наші "нові українці" середнього англійця налякають до дрижаків. Та от біда — в Європі можуть не повірити, що це можливо, що такі люди не те що в Верховній Раді бувають, а взагалі на білому світі. Пом'якшувати треба деталі, поберегти цивілізовану психіку європейців. Ми ж до всього звикли, а вони...

Пригадую, задумливо курячи далеко за північ, я, вже розуміючи, що не втримаюсь, погоджуся, так і не зателефонувавши замовнику, аби сказати "так", заснув, і лише вранці, сонно ковтаючи каву під нудний телевізійний випуск новин, раптом аж підскочив, побачивши на екрані в якомусь черговому брутальному сюжеті всім знайоме обличчя. Та що там розмірковувати! Це ж вона, рибка моя, мій, так би мовити, об^єкт! Тішся, замовнику, автор прийняв рішення!

Та і як не прийняти! Молода, струнка навіть, каштанове волосся навколо змарнілого (кола під очима) обличчя... Це маска, звичайно. Грим, макіяж. Стилісти постаралися. Сама ж — мільйонерка, бандитка, газова принцеса, розкрадає Україну по шматках, роздає хабарі направо і наліво, б'є прислугу по обличчю (про це дружині косметолог розповідала, а тій — одна впливова банкірша, а тій — подруга-депутатка...). Коротше кажучи, інформація надійна.

Юля. Юлечка, як називає її на таємних записах майора Мельниченка пан Президент, додаючи до цього два-три брудних матюки. Я тобі покажу колючі очі!.. І твердий голос покажу!..

Залишки сну вивітрилися. Відчуваючи приємний холодок мисливця у грудях, я тут же подзвонив у приймальню

державного свого замовника. Він зрадів, сказав, що отримати аванс я можу, коли захочу. Золото, не замовник!

Остаточно повеселілий, я став під душ, потім побрився, побризкав обличчя дорогим одеколоном (мільйонерки — вони теж жінки!), швидко одягнувся (портфель із всім необхідним у мене завжди приготований), схопив ключі від джипа і подивився на себе у дзеркало. Красень! Молодий лев! Ви ще не здогадуєтесь, Юліє Володимирівно, як я вас розмажу по стіні, виставлю злодійкою і стервом перед цілим народом (а про задоволеного замовника і казати годі: пачки доларів, здавалося, вже відтягують мою кишеню!). Ви, сама того не розуміючи, дорогенька, розколетеся перед модним писакою, зачаровані його посмішкою, пильним поглядом і "дружніми" запитаннями. Ви, звісно, панна непроста, це зрозуміло, та ж і я не вчора народився! 1 /, самовдоволено посміхнувшись у дзеркало, я зробив крок через поріг, до ліфта.

Щастило мені того дня. І прямий телефон офісу "української принцеси" отримав у знайомого депутата за один дзвінок. І її секретарка легко, після короткої паузи (радилася, напевно), призначила мені час на наступний день (мабуть, моя відносна популярність спрацювала), і підступний план бесіди склався за годину праці на комп'ютері... Тож, відкинувшись у кріслі, з насолодою закуривши "Кемел", відчув я себе таким крутим та немилосердним "мисливцем на олігархів", що навіть посміхнувся. Добре, що дзеркала переді мною не було. Бридка, напевно, вийшла посмішка... Цинічна й самовдоволена...

А через два тижні, курячи той самий "Кемел", стояв я, втомлений і світанковий (а ще з запізненням і різко подорослішалий), у саду однієї приміської дачі. Перше проміння впало на голі яблуні й гострі верхівки сосен, стелився молочний туман, розмиваючи усе навкруги, а в

мене тремтіли пальці і сльозилися очі, й серце стискав біль за мою змучену, терплячу Батьківщину. Відчував тривогу за цю мужню і мудру, але таку ж, як і всі ми, беззахисну жінку, пані Юлю, яку куплені й перелякані телеканали перетворили на монстра у спідниці. Мучився від страху, що не зможу чи не встигну сказати людям, як це близько й доступно (особливо зараз, перед виборами) — обрати гідне життя й гордість за свою країну. Боявся, що не повірять мені чи й просто не дадуть промовити правду голосно, адже все може бути нині в Україні, ТОМУ Й

ПРІЗВИЩА СВОГО НА ОБКЛАДИНЦІ Я НЕ ЗАЗНАЧУ, ЗАСТЕРЕЖУСЯ...

І навіть сам здивувався, як начхати мені було в ці хвилини, такому "комерційному" та цинічному, на пачку іще зовсім недавно доступних доларів, що вже не ляжуть у мою тумбочку, наплювати на мордатого замовника, на видання книжки на Заході і взагалі на всі ситі Англії-Америки та інші Швеції. Бо прихилився я в цю мить до твердого стовбура української нашої яблуньки, а десь за п'ятдесят кілометрів від мене вже прокидалися, щоб нагодувати курей чи вбогу худобу, знедолені мої рідні українці. І так само за п'ятдесят кілометрів — тільки в Інший бік, до столиці — вже стоять страшними пам'ятниками плакатної незалежності при входах до ще зачинених магазинів дідусі та бабусі, готові зі сльозами на очах вимолювати у "панів" пару копійчин на хліб та ліки...

З будинку визирнув Олександр, чоловік пані Юлї, покликав у дім: "Холодно, застудишся, заходь, я чаю приготував...". Я промурмотів щось наче "Дякую, я зараз...", а сам знову закурив, справді тремтячи, але не так від прохолоди осіннього ранку, як через бридке, принизливе відчуття власної незначущості і безпорадності. Ось за десять метрів від мене сидить за столом бліда дівчина, і

Господь дав нам її таку, яка вміє і хоче перетворити Україну на державу, про яку ми мріяли у грудні 91-го: і голодних нагодувати, й зробити так, щоб запрацювали заводи, і відродити школи та лікарні... Однак не докричуся я, нещодавно такий крутий і успішний, до людей. Це тобі не модні книжки і популярні телесеріали писати. І жити моєму обманутому народу зі злиднями й порожніми надіями ще багато-багато років, а мені — до кінця днів з тяжким, немов гантеля, почуттям провини в душі...