«Право на істину»

Рецензент СТАНІСЛАВ ПАВЛОВСЬКИЙ

РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА

Скільки разів я вам повторював: коли ви відкинете все неможливе, те, що залишиться, нехай

найнеймовірніше, і буде правдою.

АРТУР КОНАН ДОЙЛ

Ч ас дії: 3 лютого 1925

року. Холодний вологий ранок.

Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні.

До відходу експреса “Лондон-Плімут” лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись

в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під

скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу.

Пасажири, припавши до вікон, марно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя

проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися

на примхливу, туманну лондонську зиму…

У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагону — похмурий і

чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям,

він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на

справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний

товстун.

Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав

добряче зачитаний номер “Аннален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати.

Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн. До електродинаміки тіл, що

рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно

захоплюються модною і незрозумілою теорією відносності.

З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його