«Тільки мить»

Науково-фантастичний роман

Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Герои романа, пользуясь “машиной времени”, проникают в далекое прошлое нашей планеты. Мы

видим, как, будто по ступенькам винтовой лестницы, поднимается в своем развитии все живое на

Земле…

В произведении остро ставятся морально-этические проблемы, возникающие в коллективе научных

работников. Автор декларирует главную мысль: на создание высшей формы жизни природа истратила

много миллионов лет, а уничтожить ее на планете, пустив в ход ядерное оружие, можно вмиг. И тем

дороже становится для нас эта жизнь.

Рецензенти

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ

МИКОЛА СОРОКА

ЧАСТИНА ПЕРША

Fortis imaginatio generat casum.^[1]

У купе пахло свіжою білизною, комплекти якої лежали на полицях. Під

вікном сидів чоловік років на тридцять п’ять і час від часу поглядав на двері. До відходу поїзда

лишалося три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив змійку коричневої

вельветової куртки і схилився над зшитком друкарських відбитків. Він так заглибився в читання, що

й не помітив, як рушив поїзд, як повільно поплив назад сірий фасад вокзалу, в вітражах якого,

здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося у склі проміння призахідного сонця. В коридорі

почулися квапливі кроки й захекані голоси. В купе зайшла дівчина в синіх джинсах і смугастій

безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий довгий хлопець із рудими вусами.

Подорожні привітались.

Рудий молодик і його літній супутник утягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на

руках, силкувалися упхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, ще зовсім новий, нагадував

велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, наче лапи. Чоловік у

вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді

поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусаня. Під курткою випиналися

тугі біцепси. Другий рюкзак, якого молодик утягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте й

він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками, як двома

очима.

— Спасибі, — подякував літній чоловік.

Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до зшитка. Але не читалося. Не

давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчинки. Щось було в ній від

школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї

зацікавленості. Подорожній закрив зшиток і, розширивши білосніжні фіранки, задивився у вікно.

Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав уздовж лісосмуги, яка щохвилини

обстрілювала вікна купе вогнем заходу…

— Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову од

вікна, побачив перед собою літнього сусіду по купе, який, короткозоро мружачись, намагався

розібрати прізвище автора на першій сторінці: — О. Замітовський…

— Заміховський, — поправив пасажир.

— Справді. — Чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави

строкатої сорочки, мовив: — Дозвольте глянути?

Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце під вікном, сказав:

— Сідайте, тут зручніше.

Перегорнувши першу сторінку зшитка — то була верстка невеликої книжки, — літній чоловік

досить швидко пробіг очима зміст.

— Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь

вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо.

— З позиції здорового глузду, — озвався пасажир. У словах “здоровий глузд” вчувалася така ж

іронія, як у його сусіди перед тим.

Літній чоловік із цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки,

він знайшов якийсь розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці раз по раз

шелестіли сторінками. На довгастому, з тонкими рисами обличчі весь час вигравала ледь вловима

посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, здавалося б, що

чоловік розважається збірником анекдотів чи жартів. Нарешті закрив верстку і сидів мовчки, щось

обмірковуючи.

— Але ж і конгломерат! — обізвався по хвилі. — Тут тобі й філософія, і фізика, й

математика, й радіаційна хімія.

— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій

куртці.

— Тим-то й ба — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав

талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.

— Що ж вам заважає вірити й далі?

— Мабуть, те саме, що й моїм опонентам: вірити в ідею геологічного календаря — традиційний

спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік

увесь час нервово відбивав дріб тонкими довгими пальцями, ніби то був не зшиток, а клавесин. —

Якщо цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення

хрономобіля.

— Атож, — погодився пасажир. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено

поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, почепив її в

кутку біля дверей. Крізь батистову сорочку проглядався міцний торс.

— Отже, коли повірити Заміховському, — літній чоловік нарешті перестав барабанити пальцями

і поклав долоню на зшиток, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини

Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.

— Хоч в архей, — відповів вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись

і випроставши худі довгі ноги.

Пасажир завважив, що в його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся,

широкий, без жодної зморшки, лоб, засмагле обличчя.

У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала

маленькими ковтками, її повні губи м’яко торкалися країв склянки.

Літній чоловік тим часом знову розгорнув книжку, зауважив:

— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу. — В голосі не

було більше іронії.

— Уран-свинцевий годинник, — відповів пасажир, обережно відпиваючи зі склянки.

— Дивно, досі цим годинником відміряли час у системі від минулого до сучасного, — нерішуче

нагадав літній чоловік.

На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна усмішка.

— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану,

тобто радіоактивний розпад навпаки, — сказав він.

Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.

Але пасажир, послабивши краватку та розстебнувши комір, повів незворушно:

— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на

зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній

зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — пасажир підсмикнув манжет сорочки,

показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й

мільйонах років на хвилину.

— Цікаво, цікаво… — промовив літній чоловік і по хвилі спитав: — Бачу, ви розумієтесь на

радіоактивних методах визначення віку порід?

— Так. Я працював у лабораторії Браїлка. Маєте його знати. Його всі палеонтологи знають.

Адже ви палеонтолог?

— Угадали. Який же тісний світ!

— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив пасажир.

Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті

порушив мовчанку:

— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?

— Ні.

— Я здогадуюсь чому, — всміхнувся палеонтолог.

— Слушно здогадуєтесь, — серйозно мовив пасажир.

— Ну, і що ви збираєтесь робити далі?

— Шукатиму організацію, де б вивчали проблему часу.

— Мирославе Петровичу, а може, товариша зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють у