«Корпорація ідіотів»

Лариса Денисенко

Корпорація ідіотів

Моїм друзям, з якими мене звела державна служба, присвячується. Всім вам — карколомним гульвісам, шибеникам, майстрам перевтілень, пияцтва та розбудови держави за одну ніч.

Романтикам, скептикам, професіоналам, знущянцям, нехтувальникам, творцям.

Тим, хто служив, служить, але ніколи не прислуговував.

Я вас люблю. Хист не проп’єш!

Цей твір є фантазією автора. Подібність до реальних осіб або подій є випадковою.

i)

Сучасний світ влаштовано так, що швидше за інших у ньому помічають тих, хто, перепрошую, псує повітря, ніж тих, хто виглядає класично-книжковим взірцем для маленьких хомо-сапієнсів, котрі час від часу приходять до батьків із філософічним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що — навпаки. Бідні малюки, ще не відомо, кого їм доля послала за батьків, і що ці скажені люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсім не зважали на ту важливу обставину, що деякі інгредієнти змішувати не рекомендується, інакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовідсотково хорошим, і не завжди погане є стовідсотково поганим. Однак завжди негативне діставало незмірно більше уваги, ніж позитивне. Воно яскравіше, драматургічніше. Що там казати: воно просто набагато цікавіше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансів залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморід не можна не звернути уваги. Сморід може не відчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в ніс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустіть із дупи пару — відразу хтось відгукнеться. Можна не ворожити на каві, щоб дізнатися, що вам скажуть, але вже непоміченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер із таємничою і, в принципі, ні на що не здатною посмішкою Мони Лізи, навряд чи звернуть увагу. Хіба, може, подивляться вздовж зі здивуванням: «Чого б то так щиритися?» У теперішньому світі немає сенсу так усміхатися, а якщо вже тобі так кортить, аж до сверблячки, саме посміхатися, то посміхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити — зовсім малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настільки багаті, що можемо дозволити собі даремно витрачати час, навіть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирі помідори на ніч, горох теж підійде, а також тушкована капуста, потім розривайте власне тіло вибухом, чужі ніздрі та вуха влучним бздінням, і непоміченими ви не залишитеся. Бзднути у вічність, харкнути у вічність, залишити свій власний слід! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помітний. Стривай, вічність, розсунь свої колоноподібні ноги, і я увійду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксі. Якщо він зламається й засмокче папірець на парній сторінці, я піду додому вчасно, а якщо на непарній, то, вірогідно, буду стирчати тут до скону. «О, привіт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобі дуже пасує», — кажу я Вікторії, котра проносить свої божественні ноги повз мене. Взагалі-то я сподівався, як тільки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом місце, що в нас із нею народяться ніжні стосунки. Але вони не народилися. Хтось відмовився їх зачати. Втім, мудрий Ігорко, один із найперспективніших сучих синів із моїх тутешніх колег, ще тоді, коли в мене виникла думка причарувати Вікторію, сказав мені: «Пупа надірвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жінкам, як вона, потрібні такі собі просто симпатичні хлопці, як ти? Симпатичні, але без посади і бабла? У неї там зволожується лише на босів, керівників та інших керманичів, а на таких, як ти, сухо, ніби в пустелі». Звісно, зливи я не дочекався.

Іноді, коли її бачу, думаю, що мені пощастило. Відверто кажучи, Вікторія — рідкісне стерво. Та часом, коли переді мною пропливають шикарні, безмежні ноги, думати можу лише про неї, про мене і про простирадло, що лежить і чекає на ці ноги на софі в моїй хаті. Яка різниця, стерво в твоєму ліжку чи ні? Ліжко — це ще не все життя, чи не так? Ех. «Нічого не буде», — каже мій шлунок, він завжди лізе в мої думки. «Нічого тобі не світить, тому працюй мовчки, чого висунувся із цим дебілкуватим компліментом? Вона не поведеться». Я проводжу рукою по шлунку, щоб він не бовкав, набридло. «Чорти. Сорочка ще вранці була біла, тепер на ній відбитки моїх пальців, клятий ксероксний порошок».

«Який це тобі светр? Це — сукня. Продери очі», — каже Вікторія, скептично зосереджуючи погляд на тому місці моєї сорочки, де темніють плями. «Сукня? Для сукні воно закоротке», — кажу я, вдаючи з себе розумника. «Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало», — відказує вона. Я чомусь відразу подумав про краватку, хоча невідомо, як і чим краватку могло зажувати, начебто її ніхто не кидав собі в рота. «Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалі тут стирчиш?» — каже Віка у відповідь на мої німі розумові пологи і йде. Ксерокс. Падлюка. Ніякої солідарності не виказує з трудящим людом. 15-та сторінка. Чорти б його взяли. Тобто гибіти мені тут до скону. Звісно, у ксерокса взагалі паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постійно щось у тебе вкладає, а потім виймає вдвічі, а то й удесятеро більше. Постійно цей папір у череві. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кількість копій. Стукає по твоїй спині, коли ти випадково схопив і вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти відразу ж цей жалюгідний папірчик не віддаси. «Ніколи, — кажу сам до себе, — ніколи в наступному житті я не хотів би бути ксероксом. Пішло воно, таке життя». Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що він мене про щось попереджає. «От чого б тобі не зжерти 14-ту сторінку, га? Гидотне ти створіння все-таки, — кажу я до нього. — Для тебе не було жодної різниці, а ти все одно: 15-ту». Та від стусана в його сірий бік усе ж таки утримуюсь. Бо жалію.

Втім, те, що я сьогодні працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар’єри. «Державна кар’єра», ви чули про таке? Деякі люди інколи заради кар’єри успішного державного високопосадовця віддають акції банків, що їм належали, віддають підприємства, монополію яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб ці матеріальні блага, віддані іншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при відповідному збігу обставин вдала державна кар’єра дозволить отримати ще й не такі винагороди. Нині я перебуваю майже в такій ситуації. Крім одного «але». Коли я сюди припхався, щоб отримати королівську благодать, у мене ніякого майна не було, та про цю сумну історію — згодом. Кар’єра ж не поспішає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному місці, ані руш.

Може, сьогоднішнє ксероксове ворожіння нарешті дало мені єдиний так довго очікуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось із дорученням-перевіркою «Васятко» (це мій керівник, Василь Васильович Гончаренко), у цілому офісі нікого немає, лише один я — невгамовна бджола — на місці. Сиджу і строчу папірці на благо рідної Батьківщини або окремих своїх співвітчизників. Тільки крильця шурхотять. Я і мій комп’ютер у пристрасному ритмі мчимо, щоб дарувати країні щасливе майбутнє. Подобається? Але — дзуськи, щось мені підказує, що в моєму випадку може трапитися тільки навпаки. От запізнюсь я, скажімо, хвилини на три, аж тут раз — і Васятко. Всі в офісі працюють як бджоли, а мене якраз і нема. Таке вже було? Здається, разів із десять, точно.

«Стасику, папери готові?» — це голос нашої каргусі — Варвари Великомучениці. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керівник, хай із меншою собівартістю, але ж керівник? А якщо відверто, сам на сам, — чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперів? Та тому, що твоя секретарка — рідкісне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти ніколи не зможеш її здихатися. Відомо, що правда завжди на боці керівника, але трапляється й таке, що правда може бути на боці секретарки, якщо вона рідна небога найвищого керівника. «Стасе?» Мені здається, що таким голосом має розмовляти заіржавіла скріпка, котра стискає і в такий спосіб береже від розпаду старі архівні матеріали. От знайшов ти матеріали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цікаво, що можна віднайти в цій давнині, аж тут заіржавіла скріпка: «Чого мацаєш раритет, сволото навіжена. Руки хоч помив, мацапуро?» — Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не відчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батькові? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарешті отримаю ВСЕ! Я — Станіслав Владиславович назавжди, а от вона буде «Варкою» в ліпшому разі, а може, я її взагалі звільню? Навіщо мені це старе ганчір’я? Старому ганчір’ю не місце на моєму мармуровому ґанку. «Стасе?» Це стерво є лівою рукою нашого Васятка. А лівою рукою вона є тільки тому, що наразі не відхапала праву. Права рука також має ім’я, до того ж досить гармонійне — Валерій Леонідович. (Ви знаєте про таку собі штуку, як гармонія імені?